Глава 20

Влад

Коли я прокинувся, ранкове сонце вже заливало номер теплим золотавим світлом. 

Яна солодко дрімала, скрутившись калачиком під білосніжною ковдрою. З-під м'якої тканини визирали лишень її розпашілі щоки та легкі каштанові пасма, що розсипалися по подушці. Вона виглядала такою тендітною й беззахисною, що в мене всередині все стислося від нестримної ніжності.

Я тихо вислизнув з-під ковдри. Одягнувся якомога тихіше. Стояв біля краю ліжка з кросівками в руках і намагався не видати жодного звуку, аби не сполохати її сон. Повільно й майже безшумно взув кросівки, випростався й на кілька секунд застиг, дивлячись на Яну. 

В голові вирував справжній шторм з думок.

Весь мій звичний світ, з його чіткими алгоритмами, прорахованими кодами та розкладами рухнув за останню добу. З того самого моменту, як ми стояли на порожньому пероні Жмеринки з пакунком «Мівіни» у руках і дивилися на порожні рейки, звідки наш потяг разом з речами помчав на Одесу... З того моменту, як ми йшли пішки нічним містом, тримаючись за руки, в пошуках готелю... Все перетворилося на якийсь магічний квест.

Але найголовніше сталося тут, в цьому номері.

Пригадалися відверті розмови в темряві ночі, спів цикад за вікном, її перелякані очі й те, як вона згодом довірилася мені на всі сто відсотків. А потім... пристрасть, яка накрила нас з головою в одну мить.

Я заплющив очі, згадуючи кожну секунду, кожен трепетний поцілунок і той палаючий вогонь, який спалахнув між нами під цим простирадлом. В моєму житті було небагато стосунків, але ця близькість… Це був такий сплеск гормонів, що я офігів. Але не тільки фізіологія керувала мною. Це було повне емоційне розчинення, космічна тяга до дівчини, яка за якусь одну добу стала для мене чимось більшим, ніж проста попутниця.

Я відчував величезну відповідальність, щоб вона не пошкодувала про цю ніч. Вона довірила мені себе, свою ніжність, своє серце і я мав довести, що я вартий цієї довіри.

Так, Владе, досить філософії. Я посміхнувся сам собі. Треба діяти. Дівчина прокинеться, і вона точно захоче гарячої кави й нормального сніданку, а не чергової "Мівіни".

Я обережно схопив свій рюкзак, телефон поклав до кишені й на навшпиньках вислизнув з номера, м'яко зачинивши за собою двері.

Ранкова Жмеринка зустріла мене свіжим, бадьорим повітрям і спокоєм. Місто повільно прокидалося. Я спустився сходами готелю, вийшов на вулицю й одразу помітив за рогом затишну кав'ярню з вивіскою, де вже готувалася перша кава.

Ідучи до кав'ярні через вмитий росою сквер, я витягнув з кишені телефон, знайшов у списках контактів потрібне ім'я й натиснув виклик.

На іншому кінці дроту після кількох довгих гудків пролунав сонний голос мого найкращого друга.

— Алло... Влад? Ти взагалі бачив, котра година?! — бурчав Вовка. — Ти що, вже в Одесі? Потяг прибув швидше, ніж мав?

— Вовка, здоров! — мовив я крокуючи до кав'ярні. — Не в Одесі я. До Одеси мені ще треба доїхати. Слухай, друже... в мене тут форс-мажор століття. Нам терміново потрібна твоя евакуаційна бригада. Приїдеш до нас в Жмеринку?

— В яку ще Жмеринку?! — проричав у слухавку Вовка так голосно, що мені довелося трохи відставити телефон від вуха.

— Та я спізнився на потяг, поки гуляв Жмеринкою… 

— Владе, ти що, з глузду з'їхав?! Яке проспав потяг?! Ти ж в мене завжди людина-будильник, в тебе ж все за графіком і за планом!

— Та який там графік, Вова... — розсміявся я, штовхаючи двері кав'ярні, звідки на мене дихнуло божественним ароматом свіжообсмажених кавових зерен і випічки. — Тут стався форс-мажор століття! Локомотив загорівся, ми вийшли в місто по «Мівіну»... і потяг поїхав далі на Одесу разом з нашими валізами!

— «Ми»?! — миттєво вхопився за слово Вовка, і його сонний голос у ту ж секунду змінився на хитрий, азартний і зацікавлений. — Так-так-так... З цього моменту детальніше, братухо! Які ще «ми»?! Ти що там, не один?!

— Не один, — щиро й тепло посміхнувся я, замовляючи дівчині за стійкою дві великі порції капучино та два великих духмяних круасани з шоколадом. — Я з дівчиною. Її звати Яна. І це... Вова, це найдивовижніша дівчина в світі. Коротше, історія довга, при зустрічі розповім. Нам треба доїхати до Одеси й забрати речі з вокзалу з бюро забутих речей.

В слухавці зависла пауза, а потім Вовка як зареготав на всю глотку.

— Ні, ну ти даєш, Ромео! Застрягти посеред ночі в Жмеринці в готелі з красунькою й без речей! — коли сміх Вовки стих, він продовжив вже більш серйозно. — Слухай, ти хоч уявляєш, скільки до вас тулити з мого боку?! Це ж конкретний шмат дороги! Поки я до вас докачу, поки до Одеси доїдемо...

— Вовчик, я в боргу не залишуся! З мене повний бак пального, шашлик в Одесі й будь-який алкоголь за мій рахунок, — перебив його я.

Вовка важко зітхнув, але в його голосі виразно чулася дружня терплячість і готовність прийти на допомогу в будь-яку секунду.

— Та ладно тобі, які борги, братухо! Звісно, витягну вас з тієї Жмеринки! Не залишати ж вас там жити на вокзалі! Дай мені пів години зібратися, заварити термокружку кави і я вирушаю. Десь за пару годин буду у вас. Скинь геолокацію готелю.

— Дякую, Вова! Ти справжній друг! — щиро відповів я й поклав слухавку.

Я вийшов з кав'ярні з гарячими стаканчиками кави й пакетом свіжих, ще теплих круасанів. Почувався я на сьомому небі від щастя. Проблема з транспортом була вирішена залізобетонно. Тепер жодних запізнілих потягів, жодних форс-мажорів. Ми з Яною спокійно й з комфортом доїдемо до Одеси на авто мого друга.

Я майже летів назад до готелю. Ранкове сонце приємно гріло плечі, а на душі було так легко й радісно, як ніколи в житті.

Піднявся рипучими сходами на третій поверх і підійшов до дверей нашого номера. Повільно витягнув ключ, м'яко клацнув замком і відчинив двері.

Яна сиділа на краєчку ліжка, загорнута в ковдру й тримала в руках телефон. На її обличчі застиг цілий калейдоскоп емоцій: від здивування й розгубленості до нестримного полегшення. На щоках ще виблискували сліди від ранкових слізок, але очі сяяли так яскраво, що в мене аж серце стиснулося від ніжності. Чому вона плакала?