Глава 16

Яна

Я стояла посеред порожнього перону Жмеринки і роззиралася на всі боки. Нічний вітер легко обдував мої щоки, але всередині мене все просто заніміло.

На колії, де ще якихось сорок хвилин тому стояв наш потяг, панувала порожнеча. Жодного вагона. Жодного провідника. Лишень холодні металеві рейки блищали в світлі вокзальних ліхтарів.

— Влад... — ледь чутно прошепотіла я, відчуваючи, як земля повільно вислизає з-під моїх ніг. — А де... де наш поїзд? Він що... поїхав без нас?!

Влад закляк поруч зі мною. Його рука міцно стискала целофановий пакет з «Мівіною», булочками й питними йогуртами. Він поспіхом витягнув телефон з кишені, подивився на годинник, потім на порожню колію, і в його сірих очах промайнув справжній шок.

— Та ні... цього не може бути, — мовив він, хапаючись вільною рукою за потилицю. — Провідник же казав про годину стоянки! Ми відійшли всього на тридцять хвилин!

У моїй голові миттєво спалахнув справжній пожежний сполох. Мої валізи! Мої сукні на відпочинок, косметичка, улюблені купальники, парфуми, зарядні пристрої… Все це прямо зараз мчало на південь в нашому купе №5! А в мене з собою лишень маленька сумочка через плече з паспортом, телефон, картка й декілька купюр готівки! У Влада ситуація була не кращою: весь гардероб і техніка залишились на поличці, а при собі він мав свій рюкзак.

— Боже мій, Влад, наші речі! — вигукнула я, готова ось-ось розплакатися від безпорадності. — Там же все! Як ми тепер без валіз?!

— Яно, спокійно! Не панікуй, благаю, — Влад миттєво взяв себе в руки, обійняв мене за плечі й міцно пригорнув до себе. Його тепло трохи збило хвилю моєї паніки. — Нам треба негайно дізнатися, що сталося. Ходімо до чергового по станції.

Ми майже бігом кинулися по бетонному перону до центрального входу будівлі вокзалу.

За скляним віконцем довідкового бюро нас зустріла літня, сонна диспетчерка в залізничній формі. Вона здивовано подивилась на двох молодих людей в піжамних кофтах та пакетом їжі о третій годині ночі.

— Пані, вибачте! — гарячково почав Влад. — Потяг Івано-Франківськ — Одеса... Він вже рушив? Чому стоянка скоротилася?!

Жінка співчутливо зітхнула, поправила окуляри й похитала головою.

— Ех, діточки... Локомотив замінили значно швидше, ніж планувалося. Диспетчер надав зелене світло, щоб перекрити затримку в графіку, машиніст дав сигнал і склад одразу рушив. Провідники мали перевірити пасажирів, але якщо вас не було у вагоні... потяг чекати не буде.

— Але ж наші речі поїхали далі! — розпачливо мовила я, спираючись на стійку віконця. — Наші валізи! Що нам робити?!

— За речі не хвилюйтеся, дівчинко, — заспокійливо мовила диспетчерка. — Це штатна ситуація. На кінцевій станції в Одесі провідник вашого вагону зобов'язаний викласти всі залишені речі пасажирів, які відстали, і здати їх під акт у бюро забутих речей вокзалу. Все буде під охороною. Приїдете в Одесу, пред'явите паспорти, напишете заяву й заберете свої валізи.

Я трохи видихнула, хоча полегшення було слабким.

— Дякуємо, — мовив Влад. — А коли наступний потяг на Одесу, яким ми можемо добратися?

Диспетчерка поклацала на клавіатурі старенького комп'ютера й співчутливо подивилася на нас.

— А от тут новини невтішні. Прямих потягів через Жмеринку на Одесу не так багато. Наступний буде тільки завтра вночі, рівно за добу.

— За добу?! — витріщила очі я.

— Так, сонечко. Тож шукайте інші варіанти або чекайте наступної ночі.

Ми вийшли з будівлі вокзалу на привокзальну площу. Нічне повітря Жмеринки здалося дуже холодним. Влад зупинився під ліхтарем, дістав свій телефон.

— Їхати завтра вночі взагалі не варіант, — мовив він рішуче. — Ми втратимо цілий день відпочинку. Зараз знайдемо таксі й наздоженемо потяг або доїдемо прямо до Одеси. Подивимося, які тут є пропозиції…

Влад уткнувся в екран смартфона, поспіхом гортаючи додатки таксі. Його пальці миготіли по склу зі швидкістю світла, але результати викликали лише важке зітхання.

— Так, «Уклон» видає «немає вільних машин у вашому районі»... — бубнів Влад, насупивши брови. — «Болт» взагалі пише, що точка призначення занадто далека для міського тарифу.

— А якщо місцевим зателефонувати? — тихіше спитала я, дивлячись на поодинокі старенькі автівки, що стояли на парковці біля вокзалу.

— Зараз спробуємо напряму, — мовив Влад і рішуче попрямував до найближчого «Ланоса», у якому біля відчиненого вікна перекурював вусатий дядько-таксист.

— Доброї ночі! — звернувся до нього Влад. — Скільки візьмете, щоб вирушити прямо зараз до Одеси? Ми на потяг відстали!

Таксист повільно випустив клубок сизого диму, поміряв нас поглядом з ніг до голови.

— До Одеси?! — здивовано фиркнув таксист. — Хлопче, ти карту України в руках тримав?! Це ж чотириста з гаком кілометрів! Та я краще далі спатиму в своїй тачці, ніж поїду по темряві за тридев'ять земель! Хіба що за п'ятнадцять тисяч гривень, і то якщо повний бак прямо зараз заправите!

— П'ятнадцять тисяч і ще й повний бак?! — ахнула я, відсахнувшись від машини. — Та за ці гроші можна на гелікоптері долетіти!

Інші два водії, що сиділи на лавочці поруч, лише весело прогиготіли й відмахнулися: мол, у такий час жоден притомний таксист на такий далекий рейс не підпишеться.

Влад сховав телефон в кишеню й обійняв мене за плечі, м'яко притягуючи до себе.

— Все, Яно, експерименти з таксі закриваємо. Нереально це зараз зробити. Ти вже тремтиш від холоду, а на годиннику четверта ранку. Нам терміновою треба знайти тепло й дах над головою.

Транспорт в місті о такій пізній порі, звісно ж, геть не ходив. Тому ми рушили пішки через сутінкові вулиці Жмеринки, шукаючи за вказівками диспетчерки найближчий привокзальний готель.

Нічна Жмеринка виявилася дивовижно тихою, сонною й по-своєму затишною. Лише десь удалині гавкали собаки, а під нашими кроками шурхотіло перше сухе листя. Влад йшов поруч, впевнено тримаючи мене за руку. Його сильна і тепла долоня гріла мої пальці краще за будь-які рукавички.