Глава 15

Яна

— Молоді люди, Жмеринка! — почувся з-за дверей знайомий бас нашого дядечки-провідника. Слідом прозвучав легкий стукіт.

Двері купе відсунулися. Ми з Владом в останню мікросекунду встигли відлинути один від одного й розірвати наш солодкий, божевільний поцілунок. Я поспіхом підтягнула ковдру до підборіддя, а Влад блискавично випростався на своїй полиці. Ми намагались надати обличчям максимально невинуватого й спокійного виразу.

Але кого ми дурили? Повітря в купе все одно залишалося просякнутим гарячою романтичною напругою, ніжністю й пристрастю. Наш вусатий провідник зазирнув всередину, оцінив наші розпашілі щоки та сяючі очі й зрозумів все без жодного слова.

Він хитро всміхнувся в свої пишні вуса.

— Перепрошую, молоді люди. Стоїмо тридцять хвилин. Якщо вам треба вийти на свіже повітря, розім'яти ніжки — будь ласка. 

— Дякуємо, — мовили ми в один голос.

— Не буду вам заважати.

Провідник зачинив двері і його кроки почулися далі коридором.

Ми з Владом перезирнулися й одночасно всміхнулися. Мій рум'янець на щоках палав яскравіше за червоний сигнал світлофора.

— Хочеш вийти на повітря? — запитався Влад стишеним, але неймовірно теплим голосом, не зводячи з мене своїх сірих очей.

— Ну, я не проти, — відповіла я, заправляючи пасмо волосся за вухо.

Влад примружив очі, в яких спалахнули грайливі бісики, і хитро усміхнувся.

— Чи ще зіграємо одну партію в «дурня»? Мені особливо сподобалося твоє останнє бажання...

Я зашарілася ще дужче, всередині все розпливлося в солодку калюжку, і тихо прошепотіла:

— Мені також...

Влад нахилився трохи ближче, і його голос пролунав з дивовижною оксамитовою ніжністю.

— Я готовий програвати тобі хоч кожну партію, якщо ти будеш загадувати мені такі бажання.

Я не втрималася й посміхнулася у відповідь.

— Ну, побачимо! Нічого гарантувати не можу. Давай краще вийдемо на свіже повітря, а то щось у нас тут дуже накалилося повітря. Хочеться вдихнути прохолоди.

Влад весело посміхнувся, підвівся з полиці й показав пальцем на мій светр.

— Погоджуюся! Тільки візьми светр, бо на вулиці в піжамі буде холодно. Хіба що... ти навмисно хочеш змерзнути, щоб я знову грів тебе у своїх обіймах? — підморгнув він і взяв свій батнік.

— Ой, який ти хитрий! — зареготала я, підхоплюючи теплий светр.

В такому грайливому, легкому настрої ми накинули одяг, вислизнули з купе й ступили металевими сходинками вагону прямо на освітлений ліхтарями перон Жмеринки.

Нічне повітря після душного купе здалося крижаним і кришталево чистим. Воно миттєво наповнило легені приємною прохолодою.

Перон був напів порожнім і тихим. Лише зрідка вздовж потяга проходила варта чи поодинокі пасажири, які вискочили перекурити. М'яке жовтогаряче світло високих вокзальних ліхтарів гарно падало на рейки, розсипаючись блискітками на металевому вагоні.

Влад одразу обійняв мене за плечі, притягнув ближче до себе. Його сильне, тепле тіло закривало мене від легкого степового вітерцю, а від його батніка пахло затишком і його парфумами.

— Ну що, маркетингова королево, не змерзла? — стишено спитав він, злегка стискаючи моє плече й споглядаючи на мене зверху вниз.

— З тобою змерзнеш, як же... — посміхнулася я, міцніше обхопила його за талію й притулилась щокою до його грудей. — В тебе тут особистий обігрівач найвищої потужності.

Ми повільно поплентали вздовж вагону, мірно ступаючи по бетонних плитах перону. Це були ті самі магічні, безцінні хвилини, коли нікуди не треба поспішати. Ми просто дихали цим передсвітанковим повітрям, слухали далеке гудіння станції, шуткували, переплітали пальці й насолоджувалися тим, що ми поруч. Все, що сталося за цю божевільну ніч — від розлитої кави і до кумедних дембелів — здавалося тепер якимось дивовижним, правильним сценарієм Всесвіту, який звів нас разом.

Ми пройшлися туди й назад кілька разів, теревенячи про все на світі. Але в якийсь момент Влад раптом зупинився, опустив погляд на свій смартфон і розгублено подивився на екран.

— Слухай, Яно... — мовив він й почухав потилицю. — Щось ми дуже довго стоїмо. Таке враження, що пройшло вже значно більше, ніж заявлені тридцять хвилин провідником. Годинник каже, що ми тут вже майже сорок п'ять хвилин паримося.

Я теж зиркнула на екран свого телефона й здивовано підняла брову.

— Ого, і справді... А я й не помітила, як час пролетів. Може, якась затримка за розкладом?

— Та біс його знає. Зараз підемо й дізнаємося, в чому справа, — запропонував Влад.

Ми розвернулися й підійшли до відкритих дверей нашого сьомого вагону. Наш вусатий провідник спирався ліктями на поручні сходинок, спантеличено визираючи в бік голови потяга й щось бубнячи собі під ніс.

— Пане провідник! — окликнув його Влад, підходячи ближче. — В чому справа? Чому поїзд не рушає?

Дядечко повернувся до нас і стенув плечима.

— Та сам не можу зрозуміти, хлопче... Наче якась поломка. Локомотив чи що. Щось передали по станційному зв'язку, що з головним електровозом щось не в порядку. Стоїмо, чекаємо...

Раптом нічну тишу Жмеринського вокзалу розірвав пронизливий рев сирени.

Вій лунав десь за будівлею вокзалу. Цей звук змусив моє серце битися швидше. Від несподіванки й страху я аж здригнулася й міцно схопилася за рукав Влада.

Я перелякано глянула на нього, не розуміючи, що відбувається і перевела погляд на провідника. Він лишень здивовано підвів брови.

Наступної миті в провідника задзвонив телефон і коли він прийняв виклик, то серед тиші ночі було чутно чоловічій голос в динаміку:

— В нас надзвичайна ситуація. Загорівся локомотив. В голові складу пожежа.