Глава 31

Максим

Я знаходжу палату Віки без зусиль, вриваюся без стуку, ковзаю поглядом по її заплаканому обличчі, і серце стискається.

Скільки років минуло, а все ще не можу з голови її викинути. Вона мені ідеальною у всіх сенсах здається. Але я її кохаю, а вона мене — ні. Запізнився всього лише на якихось пару місяців колись, і в результаті, можна сказати, втратив її назавжди попри те, як близько до мене знаходиться.

І нічого із цим вдіяти не можу. Хоч би як не старався. Навіть той факт, що вже стільки років ми офіційно чоловік і дружина, кілька разів намагалися наш шлюб у реальний перевести, не змінив того факту, що закохати її по-справжньому в себе так і не вдалося.

— Доброго дня, — вітаюся, помітивши, що в кріслі біля вікна сидить якийсь мужик. Й обличчя я його однозначно десь бачив.

Я підходжу до її лікарняного ліжка, сідаю на край, уважно розглядаю заплакане обличчя Віки.

— Як самопочуття? Що сталося? З тобою все гаразд? Судячи із заплаканих очей — ні.

Віка видавлює із себе усмішку, намагається вдати, що нічого страшного не сталося.

— Нормально все. Злякалася тільки дуже, і нога ниє, — морщиться вона від болю. — На щастя, я там була не одна і пса швидко відігнали.

— Коли тебе випишуть? — я тягнуся до її обличчя, по-хазяйськи заправляю за вухо неслухняне пасмо волосся. Воно в неї мокре, неслухняне. Вона такою зворушливою й беззахисною зараз у моїх очах виглядає, що хочеться до грудей її притиснути й заспокоїти.

— Завтра. Сказали, що день поспостерігають про всяк випадок. Знаєш, виявляється, жодних сорок уколів у живіт від сказу не роблять, як цим усіх лякають, — вона намагається видавити із себе усмішку. Як завжди в будь-якій ситуації намагається вдавати, що все добре. — Тільки один. А потім ще курс із п’яти треба буде пройти.

— Знаю, сонце, — я не можу втриматись, притягую її до себе й обіймаю. Як подумаю, що вона могла там сама опинитися й ніхто на допомогу не прийшов би, так хріново стає. Запах її з глузду зводить. — Ти мене до чортиків налякала, — вимовляю й ні краплі не лукавлю. Коли голос її почув і зрозумів, що щось погане сталося, ледве стримав свої емоції, знаючи, що Оля за мною спостерігає.

— Тільки мамі не кажи, — просить жалібно, відсувається від мене і влаштовується зручніше в ліжку. Вона кидає короткий погляд на чоловіка, що сидить у кріслі, потім на мене дивиться, замислюється й каже:

— Скажемо, що вирішили провести удвох вечір, й Аліску в неї залишимо.

— Добре. Я речі привіз, як ти й просила. Може, щось ще потрібно? — залишаю пакет біля її ліжка. У мене ключі від її квартири є, зганяв дорогою і привіз усе необхідне.

— Ні.

— Добре, — киваю. Потім повертаю голову до мутного типа, який увесь час уважно за нами спостерігав. — А ви?.. — запитую, оскільки той першим знайомитися не збирається.

— Руслан Алмазов, — він підводиться зі свого місця і простягає мені руку для привітання. — Фірма, у якій працює Вікторія, надає мені деякі послуги. Інцидент стався на землі, яка належить мені.

Руслан Алмазов, отже. Ясно тоді чому пика його мені такою знайомою здалася. У житті він трохи інакше виглядає. Не відразу впізнав.

— Дякую, що подбали про мою дружину.

Навмисне вказую статус Вікторії. Адже й дурню ясно стане, що цей Руслан не просто так поряд із моєю Вікою ошивається. І не просто так за лікування сплатив і до кращої клініки привіз.

Алмазову, здається, моя поява зовсім не подобається. Дивиться на мене так, наче суперника в мені побачив. Я усміхаюся, дивлячись йому у вічі. Потискаю руку.

— Одужуйте, Вікторіє, — каже Руслан і прямує до виходу.

— Адже це Алмазов, який боксер? — питаю, вирішуючи уточнити. Що його із Вікою пов’язувати взагалі може?

— Ага.

Віка сідає в ліжку, відкриває пакет, який я приніс їй. Усім своїм виглядом показує, що розвивати тему й втаємничувати мене в подробиці знайомства та взаємин із цим Алмазовим не збирається.

Мені зовсім не подобається, що поруч із нею крутиться якийсь малознайомий мужик. Хоча сам теж гарний: у мене у квартирі зараз мешкає жінка, яка народила від мене.

Усміхаюся подумки. Як Вікі таку новину взагалі повідомити? Як вона на це відреагує? Хоча… не варто плекати зайвих ілюзій. Особливо зараз, стільки років по тому. Ми просто хороші друзі, готові завжди прийти на допомогу. Не більше. Принаймні у її очах так точно.

— Мені в приймальні сказали, що всі рахунки за твоє перебування тут уже сплачені. Він сплатив? — запитую, оскільки Віка вперто мовчить.

— Не знаю, — знизує плечима. — Можливо. Швидше за все, його фірма покриє моє лікування, тому що пес напав на мене на їхньому об’єкті.

— Зрозуміло, — хоча зрозумілого мало. Віка безперечно недоговорює й уникає зустрічатися зі мною поглядами. Що шалено бісить.

Ми домовляємося з Вікою, що я Алісу відвезу до її мами, а завтра вранці заїду за нею до лікарні. Прощаюсь і виходжу з палати. У мене відчуття, ніби ми добряче так віддалилися одне від одного. У неї від мене якісь таємниці, а в мене від неї. Відчуваю розчарування, що все не може бути, як раніше. Ми були майже справжньою родиною. Але тепер усе скінчено.