Глава 19

Звикати до нового життя дуже складно. Все в чужій квартирі мене дратує. Кожен звук лякає. Щоразу лягаючи спати по десять разів перевіряю замки, спочатку навіть крісло в коридор витягую, щоб підперти двері.

Єдине, що відволікає від важких думок – робота. Розмови з клієнтам ніколи не втомлюють. Правда тепер мені трохи завидно слухати історії про те, які у дівчат хороші чоловіки. Мені похвалитися нема чим. Хіба що свідоцтвом про розлучення, яке дісталося мені набагато легше, ніж я думала. Без Макса тут, звісно, ​​не обійшлося. Якби не він, не знаю, що зі мною було б. Іван би так просто не відпустив.

Макс…

Дядько, варто згадати про нього і в грудях серце починає битися швидко-швидко. Сотні разів за місяць відкривала історію переписки з ним, перечитувала, але так і не наважувалася нічого написати у відповідь.

Ось і зараз. Піднімаюсь на четвертий поверх і думаю про нього. Про чоловіка, якого мені варто було б забути. Він не мій. Чужий. Найкращий друг мого чоловіка. Одружена людина. Та ніч не дає мені спокою.

Чую якийсь стукіт і крик у під'їзді. Переступаю через дві сходинки і опиняюся на своєму поверсі.

Жінка в халаті в квіточки стукає в мої двері.

- Вибачте, а ви хто? – несміливо питаю, не розуміючи, що відбувається.

Жінка відволікається від моїх дверей, переводить на мене злий погляд.

- Це ти в сімнадцятій живеш? У Вєрки квартиру винаймаєш?

- Так.

- Ти мене затопила, люба. Ходімо,  покажу що зробила з моєю квартирою! Весь мій ремонт до дідька!

Я кидаюся до дверей, не вірячи в те, що таке могло зі мною статися. Я точно не залишала воду включеною. Дістаю ключі, не з першого разу вдається потрапити до замкової щілини. А коли відчиняю двері, то голосно ахаю. Підлога в коридорі вся у воді.

- Господи, що це?!

- Я Вєрці вже зателефонувала, вона вже сюди їде! Оплачуватимеш мені ремонт. І меблі. Там усе розбрякло від води!

Я пропускаю повз вуха слова жінки, намагаюся зрозуміти звідки ллється вода. Кухня чи ванна? Ванна чи кухня? У результаті розумію, що вода ллється із труби, яка підведена до бойлера. Знаходжу вентиль та перекриваю у всій квартирі воду. Усередині правого чобота стає волого. Промок. Чорт.

Як на замовлення, тут же з'являється господарка квартири.

- Ах ти, поганка! Отак здавай свою квартиру! Ой, підлога вся зіпсована. Господи!

Плещу ногами по воді, виходжу в коридор.

– У вас труба стара. Лопнула. Потрібно викликати сантехніка. Зараз приберу всю воду, - говорю спокійно, хоча всередині мене всю трясе.

Але господиня вирішує інакше.

- Яка стара труба? Я минулого року лише всю сантехніку міняла! Ти мені заговорити зуби не намагайся, всі витрати відшкодуєш. І Валентині також! Ой, яке ж лихо.

Я дивуюся нахабству жінки.

- Якби я не вимкнула кран, і в потопі була моя провина, звичайно я все компенсувала б, але моєї провини в цьому немає. Я не контролюю старість ваших труб. Тому платити ні за що не буду.

Обидві жінки навперебій починають мене проклинати і погрожувати. У результаті Віра Віталіївна видає:

- Я дзвоню до поліції! Хай із цим усім розбирається поліція!

- Чудово! Телефонуйте, - зло гаркаю я, а сама теж дістаю телефон. Руки тремтять. Якщо вони на мене провину повісять, то я і за десять років не розплачуся з ними. Палець завмирає над єдиним контактом, який у цій ситуації міг би допомогти мені.

Максим.

Чи можу я його потурбувати? Чи це буде правильно?

Поки не передумала, тисну на виклик. Максим відповідає так швидко, що я навіть гублюся.

- Так, Олю? Щось трапилося?

Я прочищаю горло. Чую його голос і на мить забуваю про те, що стою посеред квартири в калюжі води.

- Привіт. Так, сталося. У мене тут ... у мене в квартирі труба лопнула і затопило сусідів знизу, - піднімаю погляд на Віру, яка пильно за мною спостерігає, наче я можу випаруватися будь-якої миті. - Не міг би ти приїхати, будь ласка, господиня квартири поліцію викликала, не впевнена, що мені вдасться довести, що моєї провини в цьому немає.