Глава 1

14 днів.

Катерина Олегівна знала це напевно, бо рахувала кожен із них. Не навмисно — просто щоранку, розплющуючи очі, вона згадувала, скільки часу минуло відтоді, як востаннє чула голос брата.

Сьогодні було чотирнадцять.

На кухні вистигала кава. Катерина заварила її ще годину тому, але так і не зробила жодного ковтка. Вона сиділа за столом у домашньому светрі, підтиснувши під себе ногу, і дивилася на телефон, що лежав поруч із чашкою.

Екран був чорним.

Вона торкнулася його пальцем, перевірила час, відкрила повідомлення. Нічого нового. Останнє її повідомлення Каєві залишалося непрочитаним.

Ти де? Передзвони, щойно побачиш.

Вона написала це тринадцять днів тому. Після того надсилала ще кілька повідомлень, телефонувала, спершу з роздратуванням, потім із дедалі гірше прихованою тривогою. Тепер уже не писала нічого. Не тому, що не мала чого сказати. Просто не знала, кому саме адресувати наступні слова.

Катерина відклала телефон і потерла перенісся. Останніми днями голова боліла майже постійно, а сон став уривчастим і неглибоким. Вона засинала від утоми, прокидалася серед ночі й одразу тягнулася до телефона. Іноді їй здавалося, що вона чула дзвінок, але на екрані знову не було нічого.

Це починало дратувати.

Вона не любила чекати. Не любила невизначеності, не любила ситуацій, у яких від неї нічого не залежало. У роботі завжди можна було знайти проблему, розкласти її на складові й поступово розв'язати. Навіть найгірші обставини вимагали бодай якогось рішення.

А тут не було нічого.

Ні пояснення, ні зачіпки, ні навіть певності, що з Каєм все гаразд.

Вона потягнулася до чашки, зробила ковток і скривилася. Кава була холодною.

— Чудово, — пробурмотіла Катерина й відсунула її.

На столі лежала фотографія. Вона витягла її з шухляди ще вчора, хоча сама не могла пояснити навіщо. На знімку вони з Каєм стояли біля батьківського будинку в Карпатах. Катерині було трохи за двадцять, братові — років п'ятнадцять. Вона дивилася в об'єктив із тією серйозністю, яка вже тоді здавалася їй ознакою дорослості. Кай стояв поруч, примружившись від сонця, і посміхався так широко, що видно було зуби.

Він завжди так усміхався, коли його фотографували зненацька.

Катерина провела пальцем по краю знімка.

Вона пам'ятала той день. Батько щойно повернувся з чергової зустрічі щодо будинків відпочинку, мати кудись поспішала, а Кай цілий ранок ходив за всіма з гітарою, намагаючись змусити когось послухати нову мелодію. Зрештою він причепився до неї.

Катю, ну послухай.

Вона тоді працювала над документами й попросила його не заважати. Він не відстав. Вона сказала, що в нього немає слуху до того, що справді потрібно людям, і що було б краще, якби він нарешті зайнявся чимось серйозним.

Вона не пам'ятала, що саме відповів Кай. Лише те, як змінилося його обличчя.

Тоді їй здалося, що він перебільшує. Він завжди гостро реагував на слова батьків, а згодом почав так само реагувати й на її.

Катерина поклала фотографію назад на стіл.

Вона не могла знати, що та звичайна розмова колись повертатиметься до неї з такою впертістю. Тоді це була лише чергова сварка між братом і сестрою. Одна з багатьох.

За вікном проїхав автомобіль. Десь у сусідній квартирі дзенькнув посуд, на сходовому майданчику зачинилися двері. Місто прокидалося, жило своїм звичним життям, і тільки Катерина сиділа посеред кухні, не наважуючись прибрати фотографію.

Телефон мовчав.

Вона знову взяла його до рук і відкрила список викликів. Прокрутила вниз, до імені Кая. Зупинилася на останньому дзвінку, зробленому ще до того, як зрозуміла, що брат справді зник.

Тоді вона була сердита на нього. Тепер віддала б багато за те, щоб почути у слухавці його звичне:

«Та чого ти дзвониш кожні п'ять хвилин? Я ж казав, що передзвоню».

Катерина заплющила очі, повільно видихнула й поклала телефон екраном донизу.

Їй потрібно було діяти. Сидіти тут і дивитися на фотографію не мало жодного сенсу.

Вона підвелася, віднесла холодну каву до раковини й затрималася біля вікна. На склі відбивалося її обличчя — бліде, втомлене, з темними колами під очима.

Катерина поправила волосся, ніби збиралася на важливу зустріч, хоча попереду на неї чекали лише чергові запитання без відповідей.

Чотирнадцять днів.

Вона повторила це подумки й нарешті відвернулася від вікна.

Якщо Кай не міг повернутися сам, вона знайде його.

І цього разу він уже не зможе відмахнутися від неї жартом, змінити тему чи сказати, що вона знову лізе не у свої справи.

Катерина повернулася до столу, взяла телефон і набрала номер слідчого.

Він відповів не одразу. Поки в слухавці лунали гудки, вона встигла пройтися кухнею, відкрити холодильник і зачинити його, так нічого й не діставши. Їй потрібно було чимось зайняти руки.

— Слухаю, — нарешті озвався чоловічий голос.

— Доброго ранку. Це Катерина Олегівна. Ми вчора говорили щодо мого брата.

— Так, пам’ятаю.

Вона почекала. Їй хотілося, щоб він сам продовжив, повідомив щось нове, бодай одну деталь, за яку можна було б зачепитися. Але слідчий мовчав.

— Є якісь новини?

— Поки що ні. Ми перевірили інформацію, яку ви надали. Опитали людей, із якими ваш брат спілкувався останнім часом. Нічого, що дозволило б установити його місцеперебування, немає.

— А телефон?

— Не виходить на зв’язок.

— Я це знаю. Він вимкнений уже два тижні.

— Розумію ваше занепокоєння, але нам потрібен час.

Катерина стиснула телефон міцніше.

Нам потрібен час.

Наче час був чимось, що можна було попросити в борг і спокійно повернути пізніше. Наче Кай десь сидів із вимкненим телефоном і просто вирішив дати їм усім трохи понервувати.

— Ви перевіряли лікарні?

— Так.

— Усі?

На тому кінці запала коротка пауза.

— Усі, інформацію з яких нам вдалося отримати.

Відповідь була сформульована так обережно, що Катерина одразу зрозуміла: прямого «так» вона не почує.