Тут би мав бути епілог

Через півроку після їхнього несподіваного знайомства та пригод, Софія і Оскар стояли на терасі свого старовинного замку. Сонце тихо заходило за обрій, забарвлюючи небо в ніжно-рожеві та золотаві відтінки. Софія, тримаючись за руку хлопця, дивилася на новеньку вивіску біля входу: “Horror Hotel: The Haunted Experience”. Замок, який вони відреставрували разом, перетворився на справжню туристичну сенсацію.

Після весілля, що відбулося в місцевій церкві за участі лише найближчих друзів та кількох волонтерів, які допомагали Софії в найтемніші дні її життя, їхнє нове спільне життя було сповнене несподіванок. Замок, з його туманними коридорами, скрипучими дверима і загадковими історіями, швидко привернув увагу туристів з усього світу, які бажали відчути атмосферу справжнього хорору.

Готель не лише пропонував нічліг, а й організовував унікальні “жахливі” тури замком, де туристи могли зустріти справжнього привида — Оскара. Від опівночі до полудня він був невидимим, слідкуючи за гостями і створюючи моторошні спецефекти, які доповнювали легенду замку. А від полудня до опівночі був звичайною людиною, справжнім господарем готелю, що жваво спілкувався із гостями, приймаючи замовлення і допомагаючи Софії з усіма побутовими питаннями.

Попри успіх, їхнє життя не було безхмарним. Дівчина досі тримала таємницю про Оскара при собі, не бажаючи, щоб хтось дізнався про його подвійне існування. Та й хто б повірив у надприродне? Для туристів він був лише своєрідним “ефектом готелю” вночі, та господарем замку — вдень, тоді як для неї — живою частиною її серця.

Складнощі виникали через обмежений час, коли Оскар міг бути людиною. Його бажання провести більше часу з Софією часто конфліктувало з обов’язками привида, що призводило до суперечок. Іноді, коли він зникав опівночі, Софії було самотньо. Але попри ці труднощі, їхнє кохання тільки зміцнювалося, адже кожен момент разом ставав для них особливим.

Стосунки Софії з матір’ю також поступово змінювалися. Вони не стали близькими, але дівчина пробачила їй. Їхні розмови були стриманими, але в них тепер не було гіркоти, лише легка прохолода, яку, можливо, колись зігріє час.

Замок, де колись панувала тиша й самотність, тепер став центром нових історій. Гості часто жартували, що краще привид у готелі, ніж жодного привида взагалі, а Софія, посміхаючись, мовчки погоджувалася з ними, бо її привид був не лише частиною бізнесу, а й її життя.

— Знаєш, Оскаре, твоє існування для мене — це а-фторсу... — одного разу не змігши вимовити одне з найдовших слів в рідній українській мові, Софія засміялася і спробувала ще раз, — Секунду! Як же вона називається? А-фторсульфо-нилоксиалканперфторкарбонова кислота. Якось так...

— Що? Яка ще кислота? — розсміявся чоловік. — Чому ти не можеш бути більш зрозумілою, а не казати про якісь хімічні речі? Я взагалі-то тільки звикаю жити в тілі людини.

Софія не втрималась і ще раз засміялася, змахуючи сльози з очей.

— Це слово є в українській мові, одне з найдовших. Я шукала по всіх словниках, але його ніде немає, окрім одного журналу за 2001 рік, де воно згадується. Я не знаю, що воно означає і як його пояснити, так само, як і твоє існування. Це слово для мене — метафора чогось, що неможливо розгадати.

Оскар покрутив головою, намагаючись зрозуміти її слова, і підійшов ближче до кухонного столу, де Софія вже накрила обід. Він сів, поправляючи скатертину і погладжуючи свою нову, ще трохи незграбну людську руку.

— Ну, якщо ти кажеш, що я як а-фторсу... Забув як там далі, то, напевно, я справді ще не зовсім зрозумілий для тебе. — Він усміхнувся і поглянув на неї з приємною іронією. — Але я ж так хотів стати частиною твого світу, зрозуміти його до кінця.

— О, Оскаре, — з усмішкою промовила Софія, подаючи йому шматок торта, — саме це і є частина твоєї чарівності. Твоя здатність ставати частиною мого світу, не розкриваючи всі свої загадки. Тому я і кажу, що ти для мене як ця “кислота” — загадковий, та неперевершений.

Оскар з’їв шматочок торта і задоволено зітхнув.

— Ну, якщо я і далі буду так добре їсти, можливо, стану менш “кислотним” і більше “смачним”!

Софія засміялася і підняла келих.

— За наші нові пригоди та загадки, які ще чекають на нас. І за те, що ти завжди розумієш мої жарти.

Оскар підняв келих у відповідь, і їхні погляди зустрілися. У цей момент усі труднощі, пов'язані з його подвійним існуванням, здавалися не такими серйозними. Вони просто насолоджувалися тим, що мають один одного.

— Мені здається, що наші нові планування теж міститимуть багато загадок, але разом ми зможемо їх розгадати. І, до речі, я вирішив спробувати твій спосіб лякання, — він підморгнув. — Тож не дивуйся, якщо побачиш мою примарну версію у своєму смартфоні посеред ночі.

— Обіцяю, що якщо це станеться, я буду готова до всіх твоїх страшилок. Інакше я ніколи не зможу зрозуміти, що таке “а-фторсульфо-нилоксиалканперфторкарбонова кислота”.

Софія усміхнулась, і вони разом вирушили на прогулянку по розкішному парку навколо маєтку. Парк, тепер відреставрований і доглянутий, знову став місцем спокою. Вечірнє сонце розливало теплі відтінки по його деревам, а тополя, під якою колись Софія ледь не втратила життя, знову розкішно цвіла омелою. Софія і Оскар сіли на стару лавку під цим деревом.