Розділ 11

Середина грудня принесла Софії нові випробування, окутані серйозними рішеннями та емоційними бурями. Сніг, який засипав околиці замку, додав неймовірного спокою до ситуації. Лише віддалений звук вітерцю, що бив у вікна, нагадував про те, що зовнішній світ не припиняє існувати.

Дівчина сиділа у вітальні біля вогню, який впевнено горів у каміні, відкидаючи тепле сяйво на старовинні меблі. Після чергової ночі, сповненої тривожних сновидінь, дівчина намагалася знайти спокій у цих кількох годинах розміреного затишку.

Насолоджуючись чашкою гарячого шоколаду, Софія помітила новий лист, що лежав серед інших комерційних листів, журналів та газет. Вона довго на нього дивилася, ніби чекаючи, що папір сам заговорить і розповість про те, що він тримав усередині.

Перш ніж розкрити його, дівчина відчула тривогу — її серце почало битися швидше. Лист був написаний від її матері, яку вона вважала зниклою безвісти. Він був коротким, але наповненим почуттями, та чи справжніми, дівчина не знала:

“Дорога Софіє,

Я сподіваюся, що ти знайдеш в собі сили прочитати цей лист. Я знаю, що мій вчинок у той час був несправедливим і болісним для тебе. Але я жива і дуже хочу зустрітися з тобою, аби пояснити все, що сталося. Мені дуже важко жити з цим відчуттям провини й незавершеністю.

Будь ласка, дай мені шанс перепросити. Я чекаю на твою відповідь і сподіваюся, що ти зможеш зрозуміти мене.

З любов’ю, "та, що дала тобі життя" — твоя мама Емілі Стоун.”

Софія важко зітхнула і поклала листа назад на стіл. Її почуття були переповнені плутаниною і невизначеністю. Після всього, що сталося, і тепер, коли її життя переплетене з загадковою короною та прокляттям, візит матері здавався чужим і незручним.

— Чому вона зараз згадала про мене? — думала дівчина, обережно обертаючи листа в руках. — Чому тільки тепер? Що вона хоче сказати після стількох років мовчання?

У цей момент, розум Софії був зосереджений на короні, яку вона знайшла. Її думки були переповнені питаннями. Які таємниці могла вона розкрити? Яка була справжня мета прокляття? Вона пробувала зв’язати старі документи й герб, який знайшла, з історією замку і тим, що їй розповідав привид.

В кімнаті відчувався тривожний спокій, тріщина на дзеркалі в її нещодавньому сновидінні виявилася символом того, що все було не так просто, як здавалось. Софія піднялася і підійшла до вікна, дивлячись на сніг, що невідворотно падав на землю.

Подумавши, дівчина вирішила написати відповідь матері, хоча й не була впевнена у своїх почуттях. Вона сіла за стіл і почала писати, сподіваючись, що це допоможе їй зрозуміти, що вона хоче від цієї зустрічі.

Дорога мамо,

Вже й не сподівалась, що колись назву когось так. Я отримала твій лист. Ти запитала про зустріч, але мені дуже складно зрозуміти, як це можна зробити після стількох років мовчання. В моєму житті є багато інших труднощів і загадок, які я повинна вирішити.

Поки я не готова зустрітися з тобою, будь ласка, зрозумій це. Можливо, одного дня ми зможемо поговорити, але не зараз.

З повагою, Софія!

Дівчина відправила листа, відчуваючи полегшення і водночас тривогу.

Наступного ранку, коли перші промені сонця прокралися через завісу снігу, Софія знову опинилася в занедбаному парку. Той самий парк, де декілька місяців тому з’явився зловісний привид садівника, став свідком нових подій. Дівчина сиділа на лавці під старою тополею, яку майже повністю вкрила омела. Навколо було тихо і спокійно, лише час від часу вітер колихав гілки дерев. Червоні троянди, наперекір зимовим морозам, все ще продовжували квітнути, надаючи контрасту до білого снігу.

Сьогодні дівчині виповнилось 25 років, але святкувати не було з ким. Серед тиші і снігових заметів, вона відчула, як її серце наповнюється самотністю і спогадами про батька. Всі її друзі були десь далеко, рідних не було, мама залишилась для неї "тінню минулого". Софія дивилася на свій телефон, сподіваючись отримати хоча б одне привітання, але екран залишався холодним і мовчазним.

— Сьогодні я лише сама з собою, — прошепотіла дівчина, відчуваючи, як самотня сльоза котиться по щоці. — Сама зі своїми думками, з невизначеністю та загадками, які все ще оточують мене. 

Прислухаючись до звуків навколишнього світу, вона знову повернулася до думок про корону, привида і таємниці замку. Чи можливо, що все це якось пов'язано з її днем народження? Вона замислилася про те, чому в цей день вона відчуває таку сильну потребу в зміні, в нових початках.

Згадуючи про свій день народження, Софія вирішила зробити невелику традицію для себе: вона витягнула з кишені маленьку коробочку з кількома свічками для торта, які завжди носила з собою. Обравши одну, дівчина запалила її, сподіваючись, що вогник стане символом її бажань і мрій. 

— Боже, якщо ти чуєш мене, — тихо промовила вона до неба, — я бажаю зрозуміти, що робити далі. Я хочу знайти свій шлях у цьому заплутаному світі.

Вогник свічки миготів на холодному повітрі, немов намагаючись передати її побажання вгору. Цей момент став для Софії символічним — часом, коли вона могла нарешті зупинитися і задуматися про своє життя, про те, чого вона справді хоче. Хоча вона була сама, ця маленька традиція заповнила її серце теплом і надією на те, що, можливо, найближчим часом все зміниться.