Розділ 9

Непомітно пройшла осінь. Сьогодні був перший день зими. Привид Оскара Ескінга за цей час так і не дав про себе знати. Софія хвилювалась, шукала його по найтемніших закутках замку, в яких не була раніше, але все марно. Дівчина не могла позбутися враження, що він навмисно уникає її, постійно ховаючись у глибині замкових стін.

Поки Софія розшукувала Оскара, то майже завершила реставрацію старого замку. Проте, без присутності привида короля, ідея перетворення його на хорор-готель втратила свою привабливість, здавалась пустою та безглуздою. Їй бракувало чогось… або когось.

За вікном давно панувала ніч. Темрява, мов пов’язка, накрила ліс, і лише майже повний місяць освітлював старі вікна замку. Ледь чутний скрип підлоги під ногами Софії нагадував про вік цього місця. Вона стояла перед старою шафою, що роками залишалася незайманою, та цього вечора щось невидиме притягло її саме сюди. Тихий подих крижаного вітру пробіг по кімнаті, наче сам замок шепотів її ім’я.

Софія підняла руку і глибоко вдихнула, її пальці торкнулися холодної металевої ручки. Усмішка, що з’явилася на її обличчі, була напруженою.

— Та що це я? Чого боятися скелета у своїй шафі? — прошепотіла вона, намагаючись самоствердитися і зменшити страх. — Якщо тепер ця шафа моя, то і скелет мій.

У кімнаті війнуло холодом, ніби з того боку дверей щось, чого Софія не могла побачити, вже чекало на неї. Для зменшення тривоги вона голосно вимовила:

— А якщо він мій, то він мені нічого не зробить... Чи не так?

Її сміх, що вирвався з вуст, був більше схожий на захисну реакцію. Рука трималася на дверях, але тремтіла. Вона різко смикнула за ручку.

Дверцята відчинилися з тихим скрипом, і перед її очима з’явилася... порожнеча. Нічого, окрім тіні від місячного світла, що падала через вікно і танцювала по підлозі. Софія розслабилася, але гіркий осад тривоги залишився в її душі.

Тут за її спиною пролунало глузливе питання:

— А що, як скелет просто вирішив прогулятись?

Софія озирнулася, але позаду нікого не було. Смішно? Можливо. Страшно? Однозначно. Адже цей голос не належав Оскару. Можливо, це просто уява... або нерви. Але було відчуття, що хтось чужий насправді поруч. Що, як "скелет у шафі" — насправді не символічна метафора, а реальний факт?

— Гаразд, — вимовила вона, намагаючись приховати тремтіння у голосі. — Якщо скелет вирішив прогулятись, то нехай. Може, втомився сидіти у тісній шафі й ганяти міль.

Софія знову засміялася, але цей сміх був інакшим — схожим на слабкий нервовий зрив. Вона повернулася до шафи, сподіваючись, що все це просто жарт. Вона переконалась: шафа порожня, як і мала бути. Але коли зробила крок назад, холодний дотик відчувся на її плечі. По її шкірі поповзли мурахи, і вона різко повернулась.

Перед нею стояв... він. Скелет. Стрункий, у старовинному костюмі, обшарпаному часом, але ще зберігався вигляд чогось шляхетного. Його порожні очниці дивилися на неї, і, дивним чином, вони здавалися надто живими.

— А ти завжди так глузуєш зі своїх страхів? — голос, що виходив зі старого черепа, був настільки зрозумілий і чіткий, що Софія відчула, як її страх змінюється на справжню тривогу.

— Е-е-е... Ну, так... Я ж власниця цієї шафи, — ледь вимовила вона, відчуваючи, як ноги хочуть підкоситися, але трималася твердо. — Значить, і твоя господарка, так?

Закостеніла примара зробила крок вперед, а Софія, несподівано навіть для себе, не відступила. Її внутрішня цікавість взяла гору.

— Ти дивна, — скелет похитав головою, його костюм тихо зашарудів. — Більшість біжить, кричить, а ти стоїш. Може, тобі краще втекти?

— Чому? — вона посміхнулась щиро, тепер її посмішка була менш напруженою. — Ти ж тепер “мій скелет”. Мені нічого боятися того, що належить мені.

Кістяна подоба чоловіка мовчала кілька секунд. Потім раптово він розсміявся. Той сміх був настільки гучним і дивним, що Софія мимоволі теж розсміялася.

— Ох, дівчинко, — сказав він, витираючи уявну сльозу, його голос наповнював кімнату теплом. — Мабуть, давно мене ніхто так не розважав.

Софія зітхнула з полегшенням і підняла руку, пропонуючи йому сісти на стілець біля вікна, де місячне світло освітлювало кімнату м’яким світлом.

— Ну що ж, розкажи мені, що ти тут робиш? І чому так довго ховався?

Скелет сів на стілець, його очниці загорілися примарним світлом, наче знову наповнилися живими спогадами.

— Та ти сама мене сюди випадково замкнула, — пожартував він загадково, згадуючи поширену серед людей метафору, — А взагалі, я хотів поговорити з тобою стосовно Оскара.

— А яке відношення ти, як скелет, маєш до нього, як до привида? — здивовано запитала Софія.

Кістляві пальці скелета легко схопили край стільця, на якому він сидів, наче той завжди був частиною цього світу, а не залишком давно померлої людини. Кімната наповнилася відчуттям холоду.

— Наша з Оскаром історія почалася задовго до цього дня, — його голос був тихим, але кожне слово резонувало глибоко в її серці. — Мої кістки лежали на дні озера століттями, і лише в останні роки я знайшов здатність повернутися до стін замку. Мені допомогла твоя бабуся. Але я не можу відновити себе без допомоги Оскара.