Королева мого серця

63.

Наступні дні промайнули так швидко, що я навіть не помітила, як наша відпустка почала добігати кінця. Здавалося, ми тільки вчора приїхали сюди, я постійно бурчала та опиралася, ми звикали одне до одного і я намагалася вдавати, що між нами нічого такого не відбувається, а тепер я вже ловила себе на думці, що взагалі не хочу звідси їхати.

Ми почали вставати раніше, хоча я ніколи не вважала себе людиною, яка легко й добровільно відмовиться від зайвої години сну заради якогось там краєвиду. Але коли Олег одного ранку розбудив мене поцілунками і запропонував зустріти світанок, я не стала сперечатися. Ну, майже не стала, бо спочатку все-таки спробувала сховати голову під подушку й переконати його, що сонце нікуди не дінеться, якщо ми подивимося на нього трохи пізніше, бо заснули ми доволі пізно.

— Іро, воно не буде чекати, поки ти виспишся, — терпляче пояснював Олег, стягуючи з мене ковдру.

— А ти звідки знаєш? Може, воно теж не виспалося й сьогодні вирішило поспати довше.

Він розсміявся, а я, зрозумівши, що шансів повернутися до сну немає, нарешті вилізла з ліжка й почала шукати одяг.

І я не пошкодувала. Ми стояли поруч, загорнувшись у теплі речі, а перед нами повільно прокидався світ. Небо змінювало кольори, гори поступово проступали крізь ранкову імлу, і все навколо здавалося таким спокійним, що навіть не хотілося говорити. Олег обійняв мене зі спини, поклав підборіддя мені на плече, і я накрила його руки своїми, притискаючись до нього сильніше.

Здавалося, що в цьому нічого такого немає, але я знала, що ця мить залишиться в пам'яті надовго.

Ми так само зустріли й захід сонця, тільки цього разу я сама нагадала Олегові, що нам час виходити. Він, звісно, не втримався від коментаря, що ще кілька днів тому мене неможливо було витягти з ліжка, а тепер я сама організовую романтичні прогулянки.

— Не звикай, — попередила я, штовхнувши його ліктем. — Це тимчасове загострення.

— Звісно, кохана. Я все зрозумів, — відповів із сарказмом.

За ці дні ми ніби надолужували все, чого нам раніше не вистачало. Багато гуляли, сміялися, цілувалися при кожній зручній нагоді, а іноді й при зовсім незручній, коли я намагалася щось розповісти, а Олег раптом вирішував, що зараз ідеальний момент мене поцілувати.

І я не знаходила в цьому жодних приводів для обурення. Навпаки, якщо він раптом відволікався на щось або починав займатися якимись справами, я ловила себе на бажанні самій привернути його увагу. Звісно, визнавати це вголос я не поспішала.

А ще Олег кілька разів пропонував нам кудись поїхати, змінити місце, подивитися щось нове, але я щоразу відмовлялася. Не хотіла зраджувати цьому місцю.

— Завтра приїдуть меблі, щоб усе розставити назад, тому можемо кудись поїхати, — знову запропонував цей спокусник.

— Не хочу, — миттю відповіла я. — Я таке видовище не пропущу, та й гадаю, що твоя допомога зайвою не буде, — наголосила йому.

Він повернувся до мене, посміхнувшись.

— Навіть не запитаєш, куди саме? Чи просто хочеш посміятися?

— А навіщо? Ти все одно почнеш розповідати, як там красиво, смачно готують і які неймовірні краєвиди, а я просто не хочу. Тим паче зараз, адже потім ще треба буде навести лад.

— Гаразд. Тоді залишимося тут, — спокійніше вже промовив він. — Так, мабуть, більш правильно.

Олег так легко й швидко погодився, що я навіть не знайшла, до чого причепитися.

А потім настав день, коли нам повернули меблі, які раніше вивезли з будинку.

Я гадала, що це буде звичайний процес: приїде машина, кілька чоловіків занесуть усе всередину, розставлять по місцях, і за годину ми навіть не згадаємо, що тут щось відбувалося. Але я недооцінила масштаби цього заходу.

Спочатку в будинок занесли диван, який виявився настільки великим, що двоє чоловіків ледь протиснули його у двері. Потім почали заносити крісла, столик, стільці й якісь коробки, вміст яких я не поспішала досліджувати.

Я вмостилася на кухні з горнятком чаю й вирішила не заважати чоловікам працювати. Принаймні так це виглядало в моїх планах, адже насправді я просто знайшла собі чудове місце для спостереження за цим безладом.

Олег теж був залучений у ролі вантажника і керував процесом, вказуючи, що й куди ставити. Причому робив це з таким серйозним виглядом, ніби від правильного розташування кожного крісла залежала доля всього будинку.

— Трохи лівіше. Ні, не настільки. Тепер назад, — почувся голос Олега.

Один із чоловіків зупинився й подивився на нього з таким виглядом, ніби вже не був упевнений, чи варто взагалі продовжувати цю роботу.

— Олеже, може, ти сам його поставиш? — не втрималася я.

Він повернув голову в мій бік.

— Ти там чай пий, дизайнерко.

— Я й п'ю. Просто намагаюся зрозуміти твою геніальну систему координат.

— Дуже смішно, — кинув він, але я помітила усмішку на його обличчі.

Я зробила ковток чаю, спостерігаючи, як чоловіки намагаються виконати чергову вказівку, а враховуючи, що одне одного вони розуміли не завжди, це виглядало доволі кумедно.

І все ж було очевидно те, що з кожною новою річчю будинок ставав дедалі незвичнішим. Ми вже звикли до його простору, до певної порожнечі, до того, що можна було пройти кімнатою й не зачепити нічого ліктем, іноді я навіть чула відлуння, а тепер у вітальні стояли диван, крісла й столик.

— Я не розумію, як тут раніше все поміщалося, — заявила я, обережно пробравшись туди.

— Нормально поміщалося, — видихнув він, поставивши коробку. — Тільки зайвим було.

Я знову зробила ковток чаю, приховуючи усмішку, і повернулася назад. Попереду було найцікавіше. У вільну кімнату на другому поверсі потрібно було підняти ліжко, і мені лише попкорну не вистачало.

І здається, винести його з будинку було значно легше, ніж тепер повернути назад.

— Олеже, може, ти все-таки покажеш їм, як треба? — не втрималася я.

Він повернув до мене голову й примружився.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше