57.

Олег 

Я розплющив очі від яскравого сонця, яке вже щосили заливало кімнату.

Повернув голову вбік, а поруч — порожньо. Усе всередині неприємно стиснулося. Було важко усвідомити й прийняти думку, що вона все ж поїхала.

Десь у глибині душі я до останнього сподівався: коли вона зрозуміє, що вільна й може виїхати в будь-який момент, увесь цей опір зникне, і вона просто не захоче тікати. Але вчора, спостерігаючи, як повільно й мовчки вона складає свої речі, я зрозумів, що це була лише моя ілюзія.

Чи шкодую я про те, що віддав їй ключі й не став затримувати силоміць? Ні. Я зробив усе, що міг, аби вона почувалася вільно. Але вочевидь цього виявилося занадто мало.

Я важко зітхнув, спустив ноги з ліжка й підвівся І підійшов до шафи, щоб узяти чисту футболку, відчинив дверцята й на мить завмер. На полицях було порожньо. Я вже просто звик бачити поруч її речі та якісь дрібнички, відчувати її аромат…

Поглянув на свою футболку, яку вона якось одягала вранці. Тоді це була, мабуть, найкраща картина в цьому будинку.

Вдягнувши її, я повільно пішов до сходів, але коли я спустився на перший поверх, мій погляд одразу зачепився за коридор.

На підлозі біля тумби стояла її валіза. Відкрита. А речі з неї були абияк перемішані й витягнуті назад.

Я спочатку закляк на місці, а потім з боку кухні почув тихі звуки.

Я тихо зробив кілька кроків і зупинився в дверному прорізі.

Іра стояла біля плити. На ній була знову моя завелика сіра футболка, яка ледь сягала їй до середини стегна, а волосся було зібране у недбалий вузол. Вона щось спокійно смажила на пательні, ніби нічого й не сталося.

Я просто стояв, спирався плечем об одвірок і дивився на неї, боючись навіть поворухнутися чи голосно видихнути, аби цей сон раптом не розвіявся.

А потім до мене нарешті дійшло, що вона нікуди не поїхала.

Усе всередині вибухнуло такою божевільною хвилею полегшення й радості, що дихання перехопило. Я в кілька кроків подолав відстань між нами, підхопив її на руки, відриваючи від підлоги, й міцно-міцно пригорнув до себе, втикаючись носом у її волосся.

— Олеже! — зойкнула вона від несподіванки, випускаючи з рук лопатку. — Ти що робиш, у мене ж там млинець горить!

Але мені було байдуже до тієї пательні. Я просто впивався її теплом, її запахом і цим божевільним відчуттям, що вона у моїх обіймах.

— Ти мені снишся? — безглуздо запитав.

— Не змогла… — випалила вона на одному подиху, і її голос здригнувся від емоцій. — Не змогла я поїхати! Присягаюся, я неймовірно сильно цього хотіла! Вже й на ґанок вийшла, валізу тримала… Але як подумала, що завтра не побачу тебе, не почую твоєї дурнуватої жартівливої усмішки, не буду чути, як ти ходиш будинком… Мені аж дурно зробилося!

Вона говорила так швидко, так плутано й емоційно, наче боялася, що якщо зупиниться хоч на секунду, то знову втратить сміливість.

— Ти просто зачарував мене! От що ти зі мною зробив, га? І що мені тепер із цим робити?!

Я дивився на те, як спалахують її щоки, як палають очі, як вона активно жестикулює, намагаючись пояснити свій «порив»… і просто задоволено посміхався. Справжнє, невимовне щастя розливалося по венах.

— Іра… — тихо мовив я, перебиваючи її монолог.

— Що «Іра»?! Я взагалі-то серйозно говорю, а ти стоїш смієшся! Сама собі…

Я не дав їй договорити. Просто нахилився й затулив їй рот поцілунком — палким, жадібним, у який уклав усе те пекло, яке пережив за останню добу, і весь той захват, який відчував зараз.

Вона на мить замигала від несподіванки, а потім тихо видихнула мені в губи, обхопила моє обличчя долонями й відповіла на поцілунок.