56.

Дорогою назад ми майже не розмовляли. Я дивилася у вікно на гори, інколи кидала короткий погляд на Олега й намагалася переконати себе, що все роблю правильно. Я ж сама цього хотіла. Хотіла можливості поїхати — і ось вона переді мною, але жодної ейфорії чи радості чомусь немає.

Коли повернулися до будинку, я одразу пішла складати речі.

Якщо раніше я складала чи просто кидала їх у валізу швидко, то зараз робила це дуже повільно. Чогось чекала й сама не розуміла чого.

Олег тим часом не заважав. Лише коли я вже майже все спакувала, він дістав із кишені ключі й поклав їх на стіл.

— Це від машини, — промовив тихо. — Завтра можеш їхати, коли захочеш.

Я кивнула, хоча всередині знову щось неприємно кольнуло.

Він свідомо уникав мене. Коли я перебувала на другому поверсі — він переважно сидів на першому. Я теж не знала, як підійти й що сказати, а ввечері, коли я сиділа на ліжку, переглядаючи щось у телефоні, Олег зайшов до спальні. Він кілька секунд просто стояв біля дверей, а потім підійшов і сів поруч.

Я навіть не встигла нічого сказати, як він обійняв мене за ноги й поклав голову мені на коліна, і я завмерла.

На мені була піжама з короткими шортами, тому його щетина торкалася просто голої шкіри. Від цього дотику по тілу миттю пробіг табун мурашок.

От тільки цього мені ще не вистачало…

Я опустила погляд на нього й зловила себе на думці, що мені страшенно подобається це відчуття. Божевільно хотілося запустити пальці в його волосся, торкнутися потилиці, сказати все, що насправді відчуваю.

— Просто ще раз подумай, — тихо мовив він.

Усього одна фраза, в якій він не благав мене залишитися, не переконував і не намагався змусити змінити рішення. І його повага робила його в моїх очах ще більш ідеальним.

— Подумаю, — так само тихо відповіла я. — Але не тут. І взагалі… — несміливо хотіла додати. — Дякую тобі за все.

Олег важко видихнув і пересів поруч на підлогу. Було важко бачити його таким, але залишатися суто з жалю я не хотіла.

Зрештою ми більше не розмовляли. Він унизу, мабуть, допив решту наливки й швидко заснув, а я ще довго крутилася без сну. Думки крутилися в голові одна за одною, але жодної чіткої відповіді так і не з'явилося.

А вранці я прокинулася від яскравого світла, яке пробивалося крізь вікно, і кілька секунд просто лежала, дивлячись у стелю, а потім повернула голову до Олега. Він ще спав. Я тихенько спостерігала за ним і не могла відвести погляд, поки в очах не зʼявилися сльози. Усе всередині кричало, що це рішення вже зовсім не здається правильним.

Я тихо піднялася, щоб не розбудити Олега, швиденько вдяглася й спустилася на перший поверх. Валіза вже чекала в коридорі ще з вечора. Я зупинилася біля тумби, кілька секунд просто дивилася на ключі від авто, що лежали на краю, і важко видихнула, витираючи сльози, а потім вхопила валізу, відчинила масивні вхідні двері й ступила на поріг.

Свіже карпатське повітря миттю вдарило в обличчя, проганяючи залишки сну. Попереду чекала дорога, спокій і моє звичне життя, до якого я так прагнула повернутися. Але я просто стояла на ґанку, дивилася на гори й відчувала, як усе всередині розривається на шматки.

— Та до біса… — тихо шепнула я сама до себе й так міцно стиснула ручку валізи, що аж побіліли пальці.