54.

— Ти з ним що?.. — шоковано перепитав Рустем.

— Мені здається, відколи ти грів свою дупу під італійським сонечком, я вже давно пішла у вільне плавання, і тебе взагалі не має хвилювати, де я і з ким. Як то кажуть, не ти перший, не ти останній. А зараз пробач, але я така голодна! Ти ж знаєш, що я дуже зла в такі моменти. Тому гарного тобі дня і не сумуй там!

Я зопалу скинула виклик і поглянула на Олега, який просто не міг приховати своїх сяючих очей. Він сидів навпроти, відкинувшись на спинку стільця, і на його обличчі повільно розповзалася нахабно задоволена усмішка, що мені одразу захотілося забрати свої слова назад.

— Що ти на мене так дивишся?

— Значить, ти зі мною спиш? — нарешті запитав він, і в його голосі чулося стільки насолоди, що я ледь не закотила очі.

— Ми з тобою спимо в одному ліжку, якщо ти памʼятаєш.

Олег тихо засміявся:

— Я гадаю, ми ще повернемося до цього питання.

— Олеже…

— Що? Я просто уточнюю.

— Я це сказала для аргументації!

— Звичайно. Аргументація просто залізобетонна. — Він ще кілька секунд дивився на мене, а потім додав: — Тільки є одна маленька проблема, Іро. Ми з тобою ще не спимо в тому контексті, як ти це подала. А я дуже не люблю, коли мене звинувачують у тому, чого я ще не встиг зробити.

— Оле-е-ег!

Я мало не вдавилася водою, а він лише ще ширше усміхнувся.

— Що «Олег»? Я просто за точність у деталях.

Дякувати Богу, саме в цей момент офіціантка принесла наш бограч — неймовірно ароматний і насичений, а разом із ним ще й духмяний домашній хліб, від запаху якого я відразу забула, що взагалі збиралася йому відповісти.

— Ваш бограч. Смачного!

— Дякую, — кивнула я, одразу взявши ложку.

Я вже хотіла нарешті зайнятися їжею, але Олег раптом нахилився до мене:

— Обернися на секунду.

— Навіщо?

— Та той чоловік за сусіднім столиком уже хвилин п'ять із тебе очей не зводить.

Я машинально хотіла озирнутися, але Олег накрив мою руку своєю, переплівши наші пальці.

— Мушу ж я відповідати статусу чоловіка, з яким ти «спиш», чи ні?

Я не втрималася від усмішки:

— А ти, я бачу, швидко звик до нового статусу.

— Мені подобається.

— Я ще нічого тобі не обіцяла.

— А я й не поспішаю.

Я подивилася на наші переплетені пальці й різко забрала руку. Замість цього взяла ложку.

— А тепер усе. Їмо.

— Як скажеш.

Я зачерпнула ложкою бограч і зробила перший ковток.

Господи, як же я цього давно хотіла! Насичений, гарячий, ароматний — він був просто неймовірним.

— Я ж казав, що Карпати можуть тебе підкупити, — задоволено промовив Олег.

— Бограч може, а ти — ні.

— Поки що?

Я зиркнула на нього поверх ложки:

— Їж мовчки, Олеже.

— Слухаюсь.

Але його усмішка говорила сама за себе. І я вже чудово розуміла: ця розмова ще далеко не закінчена.