53.

Їхали ми мовчки. Я намагалася запам’ятати дорогу, а Олег, мабуть, вирішив зайвий раз мене не зачіпати — і правильно робив, бо я була дуже зла. Навіть не дивилася в його бік, вдивляючись у краєвиди за вікном. Минали села, гори, і десь через годину ми дісталися до якогось містечка. Авто зупинилося біля симпатичної гуцульської ресторації.

Я миттю вийшла на вулицю й гримнула дверима, але не спеціально, просто емоції брали верх.

Олег поводився спокійно й чемно запропонував руку, яку я проігнорувала. Просто йшла поряд, намагаючись не навернутися на нерівній доріжці через підбори.

Але все моє роздратування розчинилося, щойно я побачила милу офіціантку з двома колосками та у вишиванці. Вона чемно посміхалася, запропонувала столик біля вікна, а я не могла не радіти, що довкола нарешті люди. Сиділа як божевільна й озиралася, не розуміючи: чи на мене дивилися через те, що я була одягнена зовсім не так, як вони, чи збоку я дійсно виглядала божевільною.

А потім дістала телефон, який до цього моменту був вимкнений. Щойно гаджет засвітився, я нарешті отримала довгоочікуваний зв’язок. Почали приходити купи повідомлень, але я першим ділом набрала маму.

— Господи, нарешті! Ти як там? — запитала стурбовано мама.

— У мене все добре.

— Не ображає тебе ніхто?

— Швидше я, — коротко посміхнулася я й на мить кинула викличний погляд на Олега, який якраз уважно щось друкував в телефоні.

— Слава Богу, — полегшено зітхнула мама на тому кінці дроту. Я дивилася на неї й розуміла, наскільки скучила. Коли ми розмовляли щодня, це було чимось звичним, а зараз… — Мене хоч і попередили, але я все одно собі місця не знаходила.

— Там у горах просто зв’язку немає, а зараз ми приїхали в заклад пообідати, — намагалася заспокоїти її я.

— Бачу, що очі світяться, — видала мама, посміхнувшись і не хвилювалася,  що Олег поруч усе це почув!

— Бо зв’язок нарешті є! Зв’язок! — наголосила я.

— Я так і зрозуміла, — усміхнулася вона.

— Добре тоді. Передавай тітці привіт. Обіцяю, передзвоню пізніше, цілую!

— Гарненько відпочинь і дякую, що подзвонила. Цілую.

Я вимкнула виклик і поклала телефон екраном донизу, відчуваючи, як після розмови з мамою всередині трохи відлягло. Проте екран майже одразу знову почав блимати й вібрувати від сотень сповіщень — месенджери просто вибухали від робочих чатів, новин та пропущених дзвінків.

— Виходить, не ображаю? — перепитав Олег оксамитовим голосом, цитуючи мою відповідь мамі. — А я вже приготувався захищатися від хатнього насильства шишками.

— Не розслабляйся, — буркнула я, намагаючись зберегти суворий вираз обличчя, хоча внутрішньо вже ледь стримувала посмішку. — Я ще не вирішила, чи вибачила тобі той гараж.

До нашого столика знову підійшла дівчина-офіціантка, тримаючи в руках два меню в дерев’яних обкладинках.

— Доброго дня ще раз! Готові зробити замовлення, чи вам потрібна підказка щодо наших гуцульських страв? — приязно запитала вона.

Олег перевів погляд на мене, поступаючись правом першого вибору.

— Мені, будь ласка, бограч, — без роздумів випалила я, адже марила ним від самого ранку. — Найгарячіший і найнасиченіший, який у вас є!

— А до бограчу замовимо ще банош із бринзою та шкварками, — додав Олег із посмішкою, подивившись на мене. — І два карпатських чаї на травах.

Офіціантка занотувала замовлення й з легким кивком пішла на кухню.

Я відкрила чат з Лізою, яка мала за всім наглядати, поки мене немає. Але раптом пролунав дзвінок від Рустема, який я миттю відхилила. З ним поспілкуюся в останню чергу.

— Нарешті! — вирвалося в Лізи, щойно вона підняла слухавку, коли я набрала її сама. — Тут такий дурдом!

— Що сталося? — занервувала я.

— Ремонт планово продовжується, але тут якийсь чоловік приїздив, тебе шукав. Був розлючений і не вірив, що в мене з тобою немає зв’язку, та взагалі бурчав хто я така, що там керую. Сам не представився. А коли побачив пілони — я думала, у нього інфаркт буде!

Неважко було здогадатися, хто то був, та все ж вирішила уточнити.

— Він як виглядав? — перепитала я.

— Ну, старший за нас. І красивий такий, гад.

— Вибач, що довелося нервувати через нього.

— Та нічого, вніс екшену в моє спокійне життя, — з посмішкою відповіла вона. — Хвилююся просто, щоб усе добре було, бо грозився зупинити роботи. А ти як там?

— По-різному, — посміхнулася я.

— Ну добре, — підсумувала вона. — Тобі, мабуть, не дуже зручно говорити.

— Дякую тобі.

— Заспокойся, — перебила вона. — Відпочинь гарненько, бо тут тобі явно не дадуть.

— Це точно.

Вона не встигла вибити, як знову зателефонував Рустем. Я зробила глибокий вдих і прийняла виклик.

— Ти взагалі куди зникла?! — одразу почав він. — Це безвідповідально з твого боку! Як можна було залишити…

— І тобі привіт, — перебила його я. — У мене все під контролем.

— Бачив я твоє «під контролем»!

— Не бубни. Ти щось конкретно хотів?

— Коли ти будеш?

— Не знаю.

— Іро…

— Рустеме, — не витримала я. — Тебе це взагалі не має хвилювати, наскільки я розумію! Я довіряю Лізі, а фірма, яка там працює, мене влаштовує, і я в ній впевнена як ніколи! Тому, будь ласка, нерви Lx в коробочку.

— Компанія — то окрема тема. Керівника там зараз немає, усе на самоплив!

— Я знаю керівника.

— Знати мало, треба…

— Я з ним сплю! — не втрималася я. — Цього достатньо?!

Я поглянула на шокованого Олега, але йому, здається, це зізнання припало до душі.