50.

Поки я чистила картоплю і різала овочі на салат, думки весь час поверталися до Олега, і я розуміла, що мене тягне до нього. Але воно й не дивно. Ми постійно в чотирьох стінах, а він… він просто ідеальний: красивий, уважний, неймовірно турботливий і ніжний. Поруч із ним моя броня тріщала по швах.

Проте мене лякав цей сценарій. Усе виглядало так, ніби наша ізоляція — це просто довга й неминуча дорога до ліжка. Але якщо я поступлюся почуттям і втрачу контроль, шляху назад уже не буде. Я просто не мала права втратити Олега, адже життя навчило мене очевидному: будь-яка казка швидко закінчується, а після неї залишається лише руїна.

До цього я старанно намагалася його уникати, але коли вже зробила пюре, довелося йти до нього надвір. усе-таки ми планували вечеряти на свіжому повітрі. Там уже все було накрито, бракувало тільки самої їжі.

Я намагалася поводитися максимально невимушено, і цей божественний аромат м’яса мені реально допомагав.

— Боже, це неймовірно смачно! — промовила я, щойно відкусивши перший гарячий шматок.

— Сьогодні ти мене лише хвалиш, — задоволено посміхнувся Олег.

— Бо ти сам себе перевершив!

Ми разом засміялися, і ця легкість трохи розрядила повітря. Але потім ми знову мовчки продовжили їсти, і це було дико, адже без розмов атмосфера ставала напруженою.

Тому я вирішила: якщо мені самій сказати нічого, треба якось розговорити його.

— Чому ти взагалі вирішив зв’язати своє життя з архітектурою? — запитала я, бо не придумала нічого кращого. Тим паче сьогодні NW він уже трішечки занурив мене у свою роботу з тими кресленнями.

Олег відклав виделку, трохи замислився, ніби повертаючись думками кудись далеко в дитинство, і тепло усміхнувся.

— Просто з дитинства любив щось будувати. Спочатку вдома — зі стільців та ковдр, потім у бабусі в селі — халабуди на дереві. Мені завжди подобалося створювати щось із нічого, свій власний простір. І в якийсь момент я зрозумів, що хочу займатися цим завжди.

— І як, бабусине дерево витримало твою першу «архітектурну пам'ятку»? — піддражнила я його, спираючись підборіддям на долоню.

— Витримало, — засміявся Олег. — Вона й досі там стоїть, хіба що дах трохи просів.

Я дивилася на нього й мимоволі посміхалася. Коли він розповідав про щось із такою щирою теплотою, то виглядав дуже милим і водночас серйозним.

Я легенько здригнулася, потираючи плечі, адже вечірній вітер приніс прохолоду.

Олег це одразу помітив і просто мовчки підвівся, зайшов до будинку й за хвилину повернувся зі своєю великою спортивною кофтою. Не питаючи дозволу, м’яко накинув її мені на плечі.

— Дякую, — тихо мовила я, сильніше загортаючись у теплий обійм тканини, яка все ще зберігала його запах.

— Нема за що, — він знову сів навпроти, уважно вдивляючись у моє обличчя. Потім трохи нахилився вперед і запитав уже зовсім іншим, розсудливим тоном: — А ти, Іро? Ти сама про що мрієш? Чого тобі зараз найбільше хочеться?

Я замерла, крутячи край його кофти між пальцями.

— Не знаю, — зізналася я, зустрівшись із ним поглядом. — Мабуть, просто впевненості, що я не роблю чергову помилку.

Запрошую вас до свого ТГ-каналу ❤️

https://t.me/my_stories_world
Там на вас щодня чекатимуть подаруночки✨

Клікабельне посилання на канал — у моєму блозі 💕