Компас долі. Прокляття чорної троянди.

Глава 1. Знову інший світ

Лютий. За вікном падав пухнастий білий сніг. Все навколо прикрашали сердечками та іншою атрибутикою до Дня святого Валентина. Люди поспішали придбати подарунки своїм коханим. Я сидів у своєму кабінеті, задумливо пив каву, яку мені принесла Анастасія, моя секретарка. Мене накрили спогади. Чотири місяці тому я повернувся з іншого світу, але не того, про який кажуть люди, які пережили клінічну смерть, а в прямому сенсі — іншого. Я з графом на ім'я Даміан де Монтер відправився у світ Блакитного Сяйва, щоб знайти вбивцю його коханої дружини. Коли повернувся, розповів цю історію лише Анастасії. Вона не була шокована. Мала здогадки, куди мене занесло, бо бачила Даміана, одяг якого дуже відрізнявся від сучасного.
Раптом почув стукіт у двері.
— Андрію Петровичу, ви вільні? До вас відвідувач, — Настя зазирнула до кабінету.
— Так, нехай заходить, — відповів я та відставив чашку вбік.
Перед тим, як впустити клієнта, Анастасія пошепки промовила: «Блакитне Сяйво», і я зрозумів, що мене знову чекають пригоди.
На порозі стояв чоловік років тридцяти. Одягнений він був у чорний хутряний плащ та теплі чоботи. В очах його відчувався страх та розпач.
— Доброго дня, заходьте, присядьте, — якомога привітніше та спокійніше сказав я. — Що вас до мене привело?
— Доброго дня, пане. Мене до вас відправив Даміан. Сказав, що ви можете мені допомогти, — нервово привітався чоловік та показав знайомий предмет — Компас долі. — Він тимчасово дав його мені, щоб я міг сюди потрапити.
— Не обіцяю, що зможу, але зроблю все, що в моїх силах. Розкажіть, що трапилося.
— Мене звуть Люціан де Лестар. Живу в фамільному замку на півночі Вальтерії. У мене є молодша сестра, Адріана. Їй шістнадцять років. Батьків наших вже давно немає в живих. Живемо ми з нею вдвох, не рахуючи прислугу та нашу няню. Рідко сваримося, живемо дружно. І ось кілька днів тому вона зникла. Пішла на прогулянку, і коли я ввечері зайшов до неї, щоб запитати, як вона, та покликати на вечерю, її там не було, а на її ліжку лежала чорна троянда. Я шукав, розпитував прислугу, її подруг — ніхто нічого не знає. Допоможіть, будь ласка, знайдіть її.
— Добре, Люціане, я вам допоможу, — відповів я, одягнувся, і ми вийшли з кабінету.
У приймальні ще сиділа Настя. Коли ми вийшли, вона попросила мене підійти на хвилину до неї. Я сказав Люціану, щоб почекав мене на вулиці, і попрямував до Насті.
— Знову в інший світ? — коротко запитала вона.
— Так, ти чула розмову, — здогадався я.
— Та чула, тільки неспокійно мені. Будь ласка, бережіть себе, — вона зняла зі своєї шиї маленьку іконку і простягнула її мені. — Вдягніть та ніколи не знімайте. Мені так буде спокійніше.
— Добре, обіцяю! — відповів я. Ми попрощалися, і я вийшов до Люціана.
«Ну що ж, до нових пригод!» — подумав я, і ми перенеслися у Вальтерію.

Глава 2. Знайомство із замком
Цього разу я разом із графом перенісся прямо до галявини біля замку. Одразу помітив, що він був менший за замок Даміана та більш похмурий. Особливо контрастно це виглядало на фоні сірого дощового неба. Мені трохи не по собі навіть стало. Почав зриватися дощ, і ми поспішили до замку. Слуга, який уже чекав нас, відчинив масивні металеві двері, і ми зайшли всередину.
У замку було так само похмуро. Темні стіни, бронзові люстри, чорні портьєри викликали почуття тривоги та навіювали страх. Ми з Люціаном одразу пішли до гостьової зали, у якій уже були кілька людей. Тільки-но ми зайшли, поспіхом до нас підійшла жінка років 65 на вигляд.
— Люціане! Слава всім богам, у тебе все добре. Я вже думала, що тебе теж забрали, — емоційно промовила вона.
— Не хвилюйтеся, Олівіє, все добре. Дозвольте представити вам пана Андрія. Він погодився допомогти знайти мою дорогу сестру, — Люціан вказав на мене.
— Пане Андрію, це наша з Адріаною няня, пані Олівія. Вона з нами з самого мого народження.
— Благаю вас, знайдіть її, нашу дівчинку. Вона ще зовсім дитина! — зі сльозами на очах промовила жінка.
— Я зроблю все, що в моїх силах, — якомога заспокійливіше відповів я.
Потім Люціан представив головного кухаря та економку, Мартіна та Грету, які теж працюють у замку дуже давно.
Вони по черзі ввічливо привіталися та одразу пішли у своїх справах. Ми присіли на софу. Люціан дав розпорядження підготувати покої для мене та накрити стіл для вечері.
— Розкажіть про Адріану, чим вона займається? — запитав я.
Пані Олівія взяла перше слово.
— Адріана чудова дівчинка, добра та мила. Зі всіма спілкується на рівних, немає в ній ні гордості, ні пафосу. Навчається в школі благородних дівчат. Займається вишиванням та танцями. Талановите дитя. Гадки не маю, куди вона могла зникнути, хто міг її викрасти.
— Люціане, ви казали, що ваші батьки померли. Розкажіть, що з ними сталося? — запитав я.
— Батько загинув від рук розбійника, який напав на нього, хотів пограбувати. Його схопили одразу, так як це відбулося серед білого дня, і перехожий не дав йому втекти. А мати померла через рік після смерті батька від невиліковної хвороби. Так ми і залишилися самі. Інших родичів немає у нас, — коротко розповів Люціан.
— А чим ви, Люціане, займаєтеся?
— Я володію невеликим гончарним виробництвом. Ми виготовляємо посуд, глечики та інше кухонне приладдя, — відповів чоловік.
А я зробив собі помітку, що викрадення навряд чи пов'язане з роботою Люціана.
Ми ще посиділи трохи, та нас запросили на вечерю, яка була неймовірно смачною. Під час неї господар замку розповідав про свою роботу, про поселення, яке було недалеко, та про ліс, який починається одразу за територією замку. Я вирішив, що до поселення потрібно навідатися.
Після вечері слуга провів мене у покої. Це була велика кімната в темних тонах, як і весь замок. Біля вікна стояло ліжко з темного дерева, зліва була велика шафа з дзеркалом, а справа — двері, що вели у душову.
Душ виявився незвичайним. Він був відгороджений склом, підлога та стіни — з гладкого каміння, а прямо зі стелі безперервно текла тепла вода.
Я подумав, та вирішив прийняти душ перед сном. Змив із себе важкість цього дня та пішов відпочивати.