Розділ 11. Іржа на системі

Повернення до Житомира нагадувало виринання з глибокої, брудної води, у якій замість кисню легені заповнював тугий, застояний туман. Офіційне життя міста продовжувало свій безперервний, байдужий рух: по вулиці Великій Бердичівській гуркотіли старі трамваї, біля будівлі обласної адміністрації поважно сунулися чиновники в важких пальто, а на ринку біля вокзалу пахло смаженою біляшами, мокрою вовною та перепаленим дизелем.

Скандал навколо Михайла Сергійовича та його кримінально-будівельного синдикату, що гримнув на початку листопада, поступово осідав у тихих, прокурених кабінетах слідчого управління на Старому Бульварі. Важкі чавунні двері садиби на Малій Бердичівській опечатали, Ігора утримували в слідчому ізоляторі під посиленою охороною, а самого Давіда кілька разів викликали для складання протоколів та надання свідчень. Завдяки переданому слідству флеш-накопичувачу з фінансовими архівами та фотографіями порушень, Давід фігурував у справі як ключовий свідок. Юридична система сприймала його як принципового, безкомпромісного фахівця, який ризикнув кар'єрою задля викриття корупційної схеми.

Проте всередині сам Давід уже відчував, як у його фундаменті пролягла перша, поки що непомітна для стороннього ока, але незворотна тріщина.

Листопад згасав, поступаючись місцем вогкому, безбарвному грудню. Житомир затягнуло сірою мжичкою, яка вночі бралася тою тонкою, крихкою кірочкою льоду, що з брязкотом лопалася під черевиками.

Давід сидів у своєму кабінеті на третьому поверсі приватного архітектурного бюро, яке він разом зі своїм інститутським другом Олексієм заснував сім років тому. Кабінет завжди був його pride — високі стелі старої будівлі, масивний дубовий стіл, вирівняні за лінійкою підрамники з кресленнями, колекція рідкісних японських рапідографів та велике вікно з видом на сквер. Зазвичай тут панував порядок, який Давід вважав відображенням власного внутрішнього стану.

Тепер же вікно було щільно завішене важкими темно-зеленими шторами, крізь які ледве пробивалося денне світло. На столі в хаотичному безпорядку лежали аркуші кальки, попеляра була вщент заповнена недопалками, а в кутку, на шкіряному дивані, висіло його зім'яте пальто з відірваним ґудзиком.

Давід тримав у правиці важку сталеву рейсшину. Його завданням було докреслити вузол примикання покрівлі для проєкту реконструкції міського культурного центру. Складна, відповідальна робота, що вимагала абсолютної точності. Проте за останні три години він не провів жодної чистової лінії.

Червона туш на кінчику рапідографа висохла, залишивши на ватмані розмазану, потворну пляму.

Його пальці дрібно, дратівливо тремтіли. Потиличну частину голови стискав тупий, невидимий обруч, а в роті тримався стійкий смак висушеної м'яти й гіркого сталевого пилу. Це був той самий стан, який він спочатку називав «синдромом виснаження після стресу». Стан, коли свідомість відмовлялася фіксувати точні величини, світ втрачав об'єм і чіткість, а кожна клітина тіла вимагала лише одного — повернути той божественний, абсолютний спокій, який він уперше відчув у Денишах.

«Це просто втома, — переконував він себе, міцно стискаючи скроні гарячими долонями. — Речовина розпалася в крові два тижні тому. Це фізіологічний залишок. Мені просто треба стабілізувати режим. Зібрати докупи систему».

Але в куточку свідомості вже шепотів інший, тихий і переконливий голос: «Ти знаєш, як прибрати це тремтіння за п'ять хвилин. Одне невелике вживання. Суто для того, щоб відновити працездатність. Ти ж інженер, Давіде. Ти просто використовуєш хімію як тимчасові риштовання, поки не зміцніє основний розчин».

Він згадав Юліану. Три дні тому вони винайняли невелику кутову квартиру на п'ятому поверсі пліснявої хрущовки в районі Сінного ринку. Це було похмуре, чуже житло із засаленими шпалерами й постійним запахом старого гасу. Вони переїхали туди свідомо, аби заховатися від цікавих очей колег і поліції.

З того вечора в Денишах їхній зв'язок змінився. Зникла роль «учителя» й «учениці», «рятівника» й «вирятуваної». Вони стали спільниками. Коли у Юліани три дні тому знову почалася гарячка й судоми, Давід сам, без вагань, дістав через давні контакти з кримінального оточення Ігора черговий пакунок. Він переконував себе, що робить це з милосердя — аби вона не викинулася з вікна. Але коли пакунок опинився в його руках, він відсипав третину собі. «За компанію. Щоб вона не почувалася винною».

Тепер ця «компанія» вимагала регулярних внесків.

Двері кабінету без стуку відчинилися. На порозі з'явився Олексій.

За п'ятнадцять років знайомства Олексій звик бачити Давіда як еталон зібраності. Вони разом проходили студентські практики, разом будували перші об'єкти, разом ділили перші великі гонорари. Олексій відповідав у їхньому бюро за фінанси й зв'язки з замовниками, залишаючи Давіду головне — творчість і технічний розрахунок.

Зараз Олексій зупинився на порозі, з подивом і зростаючим страхом розглядаючи напівпохмуру кімнату, важкий запах застояного тютюну й самого Давіда.

— Давіде... — повільно мовив Олексій, зачиняючи за собою двері. — Ти тут від учорашнього вечора?

Давід не підвів голови. Він гарячково вдавав, що зайнятий розрахунками на масштабуючій лінійці.

— Працюю над вузлом покрівлі, Олексію. Там складна геологічна посадка, треба перевірити навантаження на несучі арки.

— Яка покрівля, Давіде?! — голос Олексія здригнувся від стримуваного гніву й розпачу. Він підійшов до столу й рвучко сдер із нього аркуш кальки. — Подивіться на це! Ти три дні малюєш одну й ту саму лінію! Ти розкрошив креслярський папір до дірок!

Давід нарешті підвів очі. Його погляд був каламутним, а зіниці, незважаючи на напівтемряву кімнати, звузилися до розмірів голкових вушок.