Розділ 10. Ілюзія співпереживання

Тиша старої дерев'яної хати на околиці Денишів була не схожа на величний, кам’яний спокій садиби на Малій Бердичівській. Там панувала холодна стійкість минулого століття — двохметрові цегляні стіни, які тримали на собі відлуння історії, гасили будь-які зовнішні шуми й створювали ілюзію неприступної фортеці. Тут же, серед провислих соснових балок, згаслої печі з потрісканими кахлями та потьмянілих від старечої вогкості дзеркал, тиша здавалася глухою, важкою й ватяною. Вона не захищала. Вона притискала до підлоги, заважала дихати й повільно, крапля за краплею, витягувала з душі останні залишки виснаженого адреналіну.

Вітер за вікном похитував сухі, чорні віти яблунь. Залишки туману, що вранці ховали Житомир і розливалися вздовж річки Тетерів, остаточно розсіялися, поступаючись місцем дрібній, льодяній мжичці. Вона монотонно й нещадно стукала по іржавому залізному даху, відраховуючи секунди у повну, безпросвітну порожнечу.

Юліана сиділа на краї пружинного ліжка, згорнувшись у тісний, хворобливий вузол і охопивши руками коліна. Теплий шерстяний плед, який Давід дбайливо накинув їй на плечі ще три години тому, давно сповз на брудну підлогу, але вона цього навіть не помітила. Її тіло знову дрібно, судомно тремтіло. Крапельниці, які напередодні ставив дід Петро, збили найгостріший пік фізичного отруєння, врятувавши її виснажене серце від зупинки. Але психологічна безодня, що відкрилася після того, як гарячкове марення відступило, виявилася набагато глибшою й страшнішою за будь-яку фізіологічну ломку.

— Я не зможу, Давіде... — її голос лунав майже беззвучно, перериваючись мокрим, важким хрипом. Вона не дивилася на нього; її погляд був прикутий до однієї точки на підлозі, де розходилася глибока тріщина між дошками. — Ти не розумієш... Воно не в крові. Кров можна промити. А воно сидить ось тут, у потилиці. Воно чекає, поки згасне світло, поки ти відвернешся... і починає гризти кістки зсередини.

Давід сидів навпроти на старій низькій табуретці, намагаючись однією рукою перев'язати власну рану на передпліччі. Пальці слухалися погано, марлевий бинт плутався, зачепляючись за запечені краї крові, а в очах стояла туманна, важка втома. Останні три доби позбавили його сну, нормальної їжі та залишків фізичних сил. Проте найбільше його виснажувала не власна рана й не небезпека поліцейського розшуку, а ця суцільна, глуха безпорадність перед станом Юліани.

Він звик працювати з точними величинами. Увесь його професійний світ базувався на опорі матеріалів, на векторних навантаженнях, на точних математичних розрахунках стійкості фундаменту. Якщо будівля давала тріщину, Давід знав, куди вставити сталевий анкер, як підвести бетонний ростверк чи зміцнити несучу стіну. Але тут, перед цією змарнілою дівчиною з темними колами під очима, усі його інженерні закони виявилися безсилими іграшками.

— Ти зможеш, Юлю, — сказав він, намагаючись надати своєму голосу тієї спокійної, монолітної впевненості, якої сам давно не відчував. — Ми вирвалися з міста. Ігор прикутий до каміна в садибі й чекає на патруль. Михайла Сергійовича затримали. Головна загроза позаду. Тобі просто треба час.

— Головна загроза — це я сама! — Юліана раптово випросталася й підняла на нього очі.

Давід мимоволі здригнувся. У її погляді не було страху перед в'язницею чи криміналом. Там горіло тваринне, первісне божевілля людини, яка опинилася наодинці з власним знищеним внутрішнім світом.

— Ти дивишся на мене й бачиш проєкт! — закричала вона, і її голос відлунив під низькою стелею хати. — Ти бачиш стару будівлю, яку треба відреставрувати! Вставити нове скло, зафарбувати тріщини вапном і пишатися тим, який ти вправний майстер! Але я не будинок, Давіде! Я трухляве дерево, яке згнило до самого кореня! Ти намагаєшся мене втримати, а я розсипаюся в тебе в руках! Ти навіть уявлення не маєш, що це таке — коли кожна клітина вашого тіла волає про одне-єдине, і ти готовий продати душу, вбити, лягти під кого завгодно, аби це пекло всередині припинилося хоч на п'ять хвилин!

Вона знову закрила обличчя долонями й тихо, надривно заридала. Сльози текли крізь її брудні пальці, капаючи на затерті дошки підлоги.

Давід застиг. Його власне его, його гордість «рятівника», яка тримала його на ногах протягом усіх цих пекельних днів, раптом тріснула. Вона мала рацію. Він дивився на неї з висоти своєї тверезості, свого правильного, вивіреного життя, вважаючи, що одного його співчуття, шляхетності й сили волі вистачить, аби перекреслити роки отруєння. Він вважав її слабкою, а себе — непорушним фундаментом.

І в цей момент у його виснаженому, затуманеному утомою мозку зародилася страшна, фатальна думка.

Думка, яка здавалася йому вершиною інженерного співчуття, але насправді була лише першим кроком до незворотного розпаду.

«Щоб побудувати міст через прірву, треба знати її точні габарити. Щоб зрозуміти її біль, я повинен спуститися на той самий рівень. Я мушу показати їй, що це можна контролювати. Що це просто хімія, яку можна підкорити розумом і силою волі. Якщо я пройду через це поруч із нею й зупинюся — вона побачень, що це не вирок».

Юліана повільно дістала з глибокої внутрішньої кишені свого плаща невеликий, загорнутий у фольгу пакунок та одноразовий шприц, який вона, як виявилося, ховала протягом усього шляху з Житомира. Вона дивилася на цей пакунок із сумішшю божевільного вогню й глибокої огиди.

— Я знала, що не втримуюся... — прошепотіла вона. — Я забрала це з підвіконня у квартирі, коли ти боровся з Лисим... Це мій останній резерв.

— Не роби цього, Юлю, — Давід повільно підвівся з табуретки.

— А що мені робити?! — закричала вона, випрямляючись. — Скажи мені, що роблять люди, коли всередині все палає?! Ти сидиш тут такий правильний, такий чистий, і вчиш мене жити! А ти спробуй! Спробуй випити цього отрути й залишитися людиною! Ти через п'ять хвилин втечеш назад у свій зручний світ!