Розділ 8. Тіні на фасаді

Ніч падала на Житомир не шумним міським карнавалом, а важким, глухим покривалом вогкого листопадового туману. Повітря у порожніх залах старої садиби на Малій Бердичівській остигало швидко, але всередині масивних цегляних стінок завширшки майже у метр зберігалося особливе, печерне тепло. Воно пахло висушеною століттями сосновою смолою, вапном та старим папером.

Давід сидів на краєчку мармурового підвіконня, дивлячись у вузьку щілину між дошками, якими було забите вікно кабінету. Сад унизу здавався океаном із чорної рідини, у якому плавали розмиті силуети стародавніх яблунь. Десь далеко, на роздоріжжі біля майдану Корольова, час від часу проносилися поодинокі машини, їхні фари розрізали туман короткими жовтуватими мечами й миттєво згасали в темряві.

Юліана заснула лише під північ. Це був перший за останні кілька діб справжній, природний сон, позбавлений судомного белькотіння та гарячкового жаху. Крапельниця, яку ставив дід Петро, зробила свою справу: отруйний коктейль, що роками спалював її нервову систему, повільно вимивався з судин. Вона лежала на шкіряному дивані, згорнувшись калачиком під теплим ковдрою, її обличчя розгладилося, а дихання стало рівним і глибоким, мов у дитини, яка нарешті опинилася вдома після довгої й страшної дороги.

Давід повільно розмотав пов'язку на своєму передпліччі. Поріз від ножа затягувався темно-бордовою скоринкою, шкіра навколо була червоною й гарячою, але загрози зараження вже не було — дід Петро разом із фізрозчином приніс потужні антисептики та стрептоцид.

Він подивився на свої руки. Ці долоні тримали рейсшини, креслили ідеальні геометричні візерунки садиб, прораховували коефіцієнти стійкості матеріалів. А тепер на них запеклася кров — його власна й чужа. І найдивовижнішим було те, що він не відчував провини чи жаху. Всередині панувала абсолютна, майже кришталева прозорість думок. Він зрозумів, що архітектура — це не просто створення гарних обгородок для чужого комфорту. Справжня архітектура починається тоді, коли ти будуєш захист для того, хто не може захистити себе сам.

Близько першої години ночі на задньому подвір'ї садиби знову рипнула хвіртка.

Давід миттєво здригнувся, його рука автоматично лягла на важку держак залізного молотка, що лежав поруч на підвіконні. Він притулився обличчем до щілини, напружуючи зір у суцільній темряві.

Крізь туман рухалася огрядна, трохи пригнічена постать. Це був дід Петро. Він йшов не ховаючись, але дуже швидко, тулячи до грудей якийсь пакунок, загорнутий у старий газетний папір.

Давід безшумно спустився до головного входу й провернув чавунний засув саме в той момент, коли старик підійшов до ґанку.

— Заходьте швидше, — тихо мовив Давід, пропускаючи сторожа всередину.

Дід Петро зайшов, важко дихаючи, і миттєво притулився спиною до зачинених дверей. Його обличчя було блідим, а в очах горів неспокійний, гарячковий вогник.

— Давіде Сергійовичу... у місті таке робиться, що краще на вулицю взагалі не носа не сукати, — прошепотів старик, витираючи рукавом ватника мокрий від туману ніс. — Поліція... СБУ... Всі на вухах стоять!

— Що сталося? — Давід звузив очі.

— Твій архів спрацював! Годину тому по місцевих телеграм-каналах та київських новинах вивалили всі твої папери. З прізвищами, з номерами рахунків, із фотографіями тих саун і складів на Польовій! Написали, що в Житомирі викрито синдикат, який відмивав мільйони на реставрації історичних пам'яток та цькував молодь наркотиками. Михайла Сергійовича... твого замовника... затримали просто в його садибі на Богунії! Взяли разом із пакетами готівки та чорною бухгалтерією!

Давід застиг. Він чекав реакції, чекав, що його лист викличе резонанс, але не сподівався, що удар буде настільки швидким і нищівним.

— А Ігор? — запитав він, відчуваючи, як серце знову прискорює свій біг.

— А от із Ігорем усе складніше, — дід Петро важко зітхнув і розгорнув газетний пакунок. Усередині були два термоси з гарячим бульйоном та свіжий хліб. — Ігор зник. Його синій «Опель» знайшли кинутим біля залізничного мосту через Тетерів. Машина зсередини залита бензином, але підпалити її він чи то не встиг, чи то не схотів. Його хлопців... тих, що до тебе в квартиру ломилися... поліція вже пакує по лікарнях. Вони здають усіх підряд, аби собі строк скостити. Але самого Ігора немає. Він як крізь землю провалився.

— Він не пішов із міста, — повільно мовив Давід, дивившись на темні стелі холу. — Він знає, що без грошей і без підтримки Михайла Сергійовича він ніхто. У нього залишився тільки один варіант — знайти Юліану або мене, щоб помститися або використати як козир для втечі.

— Отож-бо й воно! — підхопив дід Петро. — Він куражиться, мов поранений вовк. Хлопці з ринку казали, що бачили схожого чоловіка біля Малої Бердичівської пів години тому. Він шукає. Він розпитує повій та дрібних міських бариг. Він розуміє, що все розвалилося, і йому втрачати нічого.

Давід мовчки взяв термос із бульйоном і подякував старику.

— Ви йдіть додому, діду Петро, — сказав він. — Вам тут залишатися небезпечно. Якщо він вийде на садибу, це буде остання точка.

— А ви? Куди ви з нею подібнетеся? У вас ні документів нормальних, ні житла...

— У нас є головне, — Давід коротко посміхнувся, подивившись у бік кабінету. — У нас є правда, яку більше неможливо сховати за фарбованими фасадами. А з житлом ми розберемося.

Дід Петро пішов, лишивши за собою важку тишу.

Давід повернувся до кабінету. Юліана вже не спала. Вона сиділа на дивані, спустивши ноги на мармурову підлогу, і тихо пила гарячий бульйон із чашки. Її обличчя виглядало набагато краще: до шкіри повернувся живий, теплий відтінок, очі були чіткими й спокійними.