Розділ 6. Уламки

Світанок пробивався крізь затягнуті вогкою кашею хмари, посипаючи понівечений передпокій блідим, мертвено-блакитним світлом. У цьому цвинтарному освітленні квартира Давіда нагадувала поле бою, де тільки-но вщухла гаряча фаза конфлікту. Повітря залишалося важким, насиченим їдким присмаком перцевого газу, заліза, згорілого пороху й сирого осіннього туману, що вільно проникав крізь вибиті двері.

На підлозі розливалися плями. Темна, майже чорна кров нападників змішувалася з розсипаними сторінками книг, кришталевою крихтою від розтрощеної люстру та білим попелом штукатурки.

Юліана дівала вправно, хоча її пальці все ще дрижали від залишків медичного шоку та неперенесеної ломки. Вона міцно затягнула на передпліччі Давіда джгут із смуги шерстяного пледа, перев'язавши глибокий поріз від ножа. Біль був тупим, пульсуючим, але Давід майже не звертав на нього уваги. Він дивився на свої руки, вкриті підсохлою червоною кірочкою, і намагався впізнати в собі того чоловіка, який ще сорок вісім годин тому турбувався лише про точність промальовки віконних карнизів.

— Вони не повернуться сюди цієї ночі, — прошепотіла Юліана, прив'язуючи вузол на пов'язці. Вона сиділа на підлозі поруч із ним, її дихання створювало легкі паровий хмарки в холодному повітрі кімнати. — Але Ігор не брехав. Він дізнається, де ти працюєш. Він знає твій маршрут, знає, куди ти ходиш по каву. Для таких, як він, це питання контролю. Якщо дрібний дилер втрачає авторитет перед підлеглими, його просто з'їдають вищі.

— Нехай шукає, — сухо відповів Давід, спробувавши ворухнути пальцями пораненої руки. Грані болю були виразними, але працездатність кінцівки збереглася. — Тут ми більше не залишимося.

З боку сходового майданчика почувся обережний, старечий човгаючий крок. Потім у розчахнутому дверному прорізі з'явилося злякане обличчя сусідки з нижнього поверху — бабусі Ганни, яка все життя жила під Давідом і пам'ятала ще його батьків. Вона застигла, розкривши рот у напівнімому жаху, розглядаючи криваві сліди на стінах, розтрощений дубовий стіл та двох молодих людей у закривавленому одязі.

— Давіде... Господи... Що тут сталося?! — витиснула вона, схопившись за сухий зморшкуватий шарф на шиї. — Я в поліцію подзвонила... Вони казали, що наряд їде...

Давід повільно звівся на ноги, намагаючись надати своєму обличчю максимально спокійного, впевненого виразу, який тільки міг видати чоловік із порваним светром і закривавленим передпліччям.

— Все гаразд, Ганно Петрівно, — мовив він низьким, рівним голосом, переступаючи крізь уламки дубової стільниці. — Була спроба пограбування. Злодії втекли. Не треба поліції, я сам усе вирішу. Ідіть додому, закрийте двері й не хвилюйтеся.

Вона хитала головою, не вірячи жодному слову, але страх перед невідомим змусив її задкувати назад до сходів. Давід чекав, поки звук її кроків не стихне на другому поверсі.

Він розумів: часу майже не залишилося. Якщо сусідка дійсно викликала патруль, правоохоронці будуть тут за двадцять-тридцять хвилин. З'являтися перед поліцією з дівчиною без документів, яка перебуває у стані важкої абстиненції, і з розтрощеною квартирою означало добровільно віддати Юліану в наркологічний диспансер або слідчий ізолятор. Ігор мав там свої зв'язки; дістати її звідти для нього було б справою кількох дзвінків.

— Збирайся, — коротко кинув Давід, повертаючись до спальні.

— Куди? — Юліана підняла на нього важкий, змарнілий погляд. — У тебе є куди йти?

— Є одне місце. Спеціальний об'єкт. Там нас ніхто не шукатиме.

Наступні п'ятнадцять хвилин пройшли у гарячковому, німому темпі. Давід дістав із шафи великий туристичний рюкзак, куди згреб найнеобхідніше: документи, увесь свій недоторканий запас готівки, накопичений за останні роки, декілька теплих светрів, аптечку, жорсткий диск із архітектурними проєктами та важкий сталевий молоток разом із газовим балончиком.

Він змусив Юліану вдягнути куртку, теплий шарф та міцні черевики, які знайшов у коморі. Вона підкорялася молча, мов загіпнотизована. Її фізичний стан був межею виснаження, але всередині цієї знівеченої дівчини прокинувся холодний, тваринний інстинкт виживання, який дозволяв їй триматися на ногах тоді, коли будь-яка інша людина вже втратила б свідомість.

Перед тим як вийти, Давід підійшов до розбитого дверного отвору. Він взяв залишки будівельних дощок і за допомогою акумуляторного шурупокрута гарячково закрутив кілька масивних саморізів навхрест через полотно дверей в одвірок. Це не зупинило б серйозного нападника, але створювало видимість запертого приміщення для випадкових перехожих чи поліцейських.

Вони вийшли крізь чорний хід під'їзду, що виходив у глухий, занедбаний двір між старими житомирськими будинками.

Осінній ранок зустрів їх стіною мокрого, вогкого туману, що висів над землею, ховаючи сірі фасади та покручені крони кленів. Повітря пахло опалим листям, мокрим асфальтом та залізничним димом, що доносився з боку вокзалу. Місто прокидалося, але в цьому туманному молоці перші поодинокі перехожі здавалися змазаними тінями.

Вони йшли мовчки. Давід притримував Юліану під руку, відчуваючи, як її тіло час від часу пронизує дрібне тремтіння. Кожен її крок давався їй із важкістю, вона спиралася на нього всією вагою, але не скаржилася і не зупинялася.

Вони рухалися в бік старої частини міста — туди, де вулиця Мала Бердичівська звертала до занедбаних двориків та історичних садиб кінця дев'ятнадцятого століття.

Метою Давіда була саме та садиба, об'єкт реставрації, про який він вчора говорив із інвестором Михайлом Сергійовичем.

Це була масивна двоповерхова будівля з червоної цегли, збудована в стилі модерн. Вона стояла в глибині старого саду, оточена високим забор з куваного заліза, поверх якого перепліталися дикий виноград та плющ. Об'єкт був повністю консервації: будівництво мало розпочатися лише наступного тижня, робітників там не було, а ключі від масивних дубових воріт та внутрішніх приміщень знаходилися виключно в Давіда як у головного архітектора проєкту.