Розділ 5. Опір матеріалів

Перший удар струснув квартиру з силою вибуху. Важкі сталеві засуви, вивірені Давідом до міліметра, впилися у цегляну кладку, прийнявши на себе вектор кінетичної енергії. Дерев'яна обшивка старої «сталінки» тріснула із сухою, вогнепальною луною. зі стелі передпокою посипалася біла штукатурка, осідаючи дрібним пилом на плечі Давіда.

Він не відступив. Адреналін випалив залишки виснаження, перетворивши серцебиття на рівний, важкий молот. Уся його архітектурна освіта, уся інженерна наука про міцність структур тепер працювала у зворотному напрямку: він розраховував, скільки ще таких ударів здатна витримати конструкція, перш ніж сталь зріже цеглу, мов гарячий ніж масло.

— Ще раз! — пролунав з-за дверей глухий, уривчастий голос одного з нападників.

Другий удар виявився ще потужнішим. Вони використовували щось важке — найімовірніше, коротку залізничну лапу або невелику будівельну кувалду. Верхній засув витримав, але дверна рама в районі замка розкололася навпіл, утворивши рвану, покручену щілину завширшки в кілька сантиметрів. Крізь неї у передпокій вривалося вогке повітря під'їзду та виразний запах дешевого тютюну, заліза й чужого, агресивного поту.

У цю щілину показалося лезо масивного ломка. Хтось із нападників намагався вставити його між одвірком і полотном, щоб виважити двері важелем.

Давід діяв на інстинктах, позбавлених будь-яких вагань. Він підскочив до дверей, встромив носик газового балончика безпосередньо в рвану щілину і затиснув клапан до упору.

Концентрований струмінь перцевого газу під високим тиском вирвався назовні, заповнюючи замкнений простір сходового майданчика.

За дверима миттєво зчинився хаос. Пролунав дикий, напівзадушений мат, хтось важко впав на бетонні сходи, зайшовшись сухим, надривним кашлем і плюванням. Ломок із гучним дзеленчанням випав із рук нападника й покотився донизу.

— Сука! Він із балона лупить! Очі! Мої очі! — вищав один із амбалів, дряпаючи нігтями стіну під'їзду.

— Заткнися! Назад, на проліт! — пролунав крижаний, спокійний голос Ігора, у якому вперше прорізалися нотки роздратування. — Провітріть очі!

Давід не став чекати, поки вони оговтаються. Він зрозумів: двері більше не захист. Вони тримаються на соплях і знищеній цеглі. Друга хвиля штурму рознесе їх за п'ять секунд.

Він рвучко повернувся і кинувся до вітальні.

— Юлю! У спальню! Негайно! Заприся всередині! — вигукнув він, схопивши край свого масивного робочого столу з моріного дуба.

Дівчина, яка досі сиділа в кутку, охоплена панічним заціпенінням, ніби прокинулася від сну. Вона побачила, як Давід — стриманий, інтелігентний архітектор у напівм'ятому світлому светрі — з диким, майже нелюдським зусиллям піднімає на ребро важкелезну дубову стільницю. М'язи на його шиї й передпліччях здулися, жили натягнулися, мов сталеві троси.

Вона не стала ставити запитань. Перемагаючи біль у суглобах та нудоту від абстиненції, Юліана проповзла до спальні й притягнула за собою важкі двері з масиву сосни.

Давід затягнув робочий стіл у вузький коридор передпокою, перегородивши ним прохід. Ніжки столу із жахливим скреготом драпали паркет, залишаючи глибокі борозни в лаковому покритті, але йому було байдуже. Він створював штучний «вузол оборони» — звужував фронт атаки. У вузькому коридорі нападники не зможуть навалитися втрьох; їм доведеться проходити по одному, перечіплюючись крізь перешкоду.

Поруч він перевернув важку книжкову шафу. Соти фоліантів з історії архітектури, монографії по модернізму, альбоми з репродукціями класиків із гуркотом вивалилися на підлогу, утворюючи хаотичну барикаду з паперу й дерева.

У цей момент двері під'їзду остаточно здалися.

Третій удар кувалди вибив рештки рамки. Дверне полотно з гучним тріском зірвалося з нижньої петлі й вивалилося всередину передпокою, повиснувши на одному верхньому анкері.

У прорізі, осяяному тьмяним світлом під'їздної лампи, з'явилися дві фігури. Це були молоді хлопці у спортивних костюмах та дутих куртках. Обличчя одного з них було червоним і вкритим сльозами від перцевого газу, він постійно кліпав і витирав ніс рукавом. Другий — високий, здоровий, із бритою головою та важким, квадратним підборіддям — тримав у руці коротку залізну трубу, обмотану на кінці ізолентою.

За їхніми спинами, на майданчику, нерухомо стояв Ігор. Він палив чергову сигарету, дивлячись на барикаду в коридорі з важкою, темною цікавістю.

— Лисий, заходь, — сухо наказав Ігор. — Тільки без самодіяльності. Поламайте йому руки й дістаньте бабу.

Здоровило з трубою переступив через понівечені двері. Його важкі черевики наступили на розсипані альбоми з архітектури. Він подивився на Давіда, який стояв за дубовим столом із ванадієвою лінійкою у лівій руці й важким залізним молотком для вибивання анкерів у правій.

— Ти шо, дурний, мислитель? — вишкірився Лисий, роблячи крок уперед. — Знімай окульки, зараз туди вбивати буду.

Він замахнувся трубою, намагаючись дістати Давіда через стільницю. Удар був швидким і поставленим, але у вузькому коридорі Лисий не врахував висоту стелі: металева труба із дзвіном зачепила кришталеву люстру, що висіла в передпокої. Люстра розпалася на тисячі кришталевих осколків, які дощем посипалися на голови обох конфліктуючих.

Скориставшись цією секундою замішання, Давід зробив те, чого від нього ніхто не очікував. Він не став захищатися. Він коротким, рішучим рухом крокував уперед і з усієї сили вліпив важким залізним молотком прямо по колінній чашечці Лисого.

Звук від удару був огидним — сухе розтрощення кістки.

Лисий видав дикий, нелюдський вопль, його нога підігнулася під неприродним кутом, і він усій своєю вагою впав на барикаду з книг, згрібаючи за собою дубовий стіл. Труба випала з його пальців і з брязкотом покотилася по паркету.