Розділ 1

Діана

Сьогодні для різноманіття машини Владислава біля будинку не було. Він заїздив до мене набігами, пропонуючи то сходити в ресторан, “кабак”, як він виражався, то поїхати в заміський комплекс в сауну. Наче я йому екскортниця якась. 

Я втомилась йому пояснювати, що він мені не цікавий. Владислав на своїй БМВ вважав інакше. В його власності було кілька ларьків, він вважав себе крутим бізнесменом і не втрачав надії мене звабити. 

Я з полегшенням пройшла до зупинки, тримаючи Аріну за руку. Вона щось весело тріщала, розповідаючи про плани на день. Садочок, нова вихователька, на обід щоб був суп з фрикадельками…

Я прислухаюсь в піввуха до дитячої тріскотні. В думках у мене новий костюм оси, який ми з Світланою замовили на свято, але його все ніяк не пошиють. А день “ікс” наближається. Ми маємо розважати цілу родину якогось депутата міськради, хотілось видати нову програму, з новими костюмами. 

На автомобілі, які проїздять повз мене, я майже не звертаю уваги. Тож коли біля зупинки паркується чорний тонований “гелік”, його я теж майже не помічаю. 

Але по тілу пробігає якась хвиля тривоги. Чомусь охоплює відчуття дежавю. 

Інстинктивно міцніше стискаю руку Арінки. 

— Ай! — вона скрикує, тягнучи долоньку на себе. 

— Вибач, — кажу, не в силах стримати тривогу. 

Машина стоїть кілька хвилин, перекриваючи рух громадському транспорту. Потім відчиняються дверцята водія. Звідти виходить незнайомий мені чоловік. Марна тривога була. Я встигаю навіть відчути як наближається полегшення. 

Але зарано. Відчиняються пасажирські дверцята. І звідти виходить Руслан Аріон. 

Він майже не змінився. Наче й не було тих п'яти років, що я його не бачила. Такий же високий, красивий до чортиків, бажаний — одного погляду досить, щоб затремтіти кожною клітинкою тіла. Лише біля скронь з'явилися маленькі срібні волосинки. Але так йому навіть краще. 

Страх стискає горло сталевими лещатами. Такі люди, як Руслан, не приходять просто так. Я притискаю до себе доньку, бажаючи її заховати від цього звіра. 

Він дивиться прямо на мене. Бачу, що впізнав, бачу злість на дні карих очей. Минуло стільки років, але вона нікуди не поділась. Варто відзначити, що і я не палаю до нього теплими почуттями. Не після того, що він зі мною вчинив. Він навіть не дав мені можливості щось пояснити йому тоді. Викреслив зі свого життя, мов непотріб. Я викреслила його. А тепер він тут. 

— Все ж, це ти, — каже, підходячи ближче і безцеремонно питає: — Чия дитина? 

— Моя. Тільки моя, — видихаю я. Він не повинен цікавитись Арінкою. Але якщо він тут, то напевно вже все знає. 

— Гарний спектакль, ти ще та акторка. Що тоді, що зараз, — хмикає він, усміхаючись. 

— То навіщо приїхав? Ми поспішаємо… 

— А хто прислав фото? — він продовжує криво усміхатись. — Тільки не треба тут розпинатись, що ти нічого не знаєш. Захотіла моїх грошей? Ти ніфіга не отримаєш… Як і ця байстрючка від мого брата…

Я киваю. Слова впиваються в серце мов гострі голки. 

— А нам від тебе нічого й не потрібно, — кажу йому. — Не варто було приїздити, витрачати свій дорогоцінний час. Твоя машина заважає моєму автобусу підʼїхати — може заберешся? — не варто з ним говорити так різко. Але я не можу себе стримати. Я забагато йому колись віддала, щоб тепер вдавати з себе нечуйну стіну. 

— Ти зараз сідаєш в машину. Разом з цим, — він тикає пальцем в Арінку. — І ми їдемо до лабораторії на ДНК-тест... 

Руслан

Клята байстрючка вилитий брат. Коли дивлюсь, так і бачу це. І від того ще гірше. Треба зробити той тест і розставити всі крапки над "і" прямо зараз. 

Я підводжу їх до машини і відкриваю дверцята, а потім коротко відчеканюю:

— Залазьте, хутко. 

— Мені страшно, — чую шепіт малої. 

— Нічого поганого я вам не зроблю, — хмикаю. — Після лабораторії ми з вами більше не побачимось. Я просто маю отримати докази, щоб більше ніхто не міг мене шантажувати.

— Навіщо тобі докази? — Діана притискає до себе дитину, мов та квочка. — Ми і так тебе не тривожили. Я б з радістю забула що ти існуєш, і на іншу планету перебралась, Аріоне.

— Замовкни, — з силою захлопую дверцята заднього сидіння і сідаю біля водія. — До лабораторії на Арсенальній. 

Все всередині кипить від злості. Використати дитину для подібного… Хоча, після тієї її зради чого ще я мав очікувати? Фотографії вибили мене з колії. Треба ж було їй так пожартувати наді мною, понасміхатись… Знала ж, що в мене не може бути дітей. Вирішила через декілька років вдарити по болючому, щоб помститися? Але хто з нас двох мав право мститися, так це я… Після того, як побачив ті фото з братом. Шлюха вона і в Африці шлюха… Всі жінки ладні розсувати ноги, аби тільки щось отримати взамін. І Діана не була виключенням. 

Хотіла напевно тримати на короткому повідці і мене, і Давида? Але, звісно, нічого у неї не вийшло. Як я тоді кипів, коли її обман розкрився. Ді була єдиною дівчиною, яку я був ладен назвати своєю нареченою. І вона мене зрадила… 

А потім через п'ять років мені приходять фотки малої. Дівчинка як дві краплі води схожа на Даву. Ну, може, й на мене — гени не вода. Певно, Ді в якихось своїх фантазіях вирішила, що я куплюсь на брехню, що дитина моя. От тільки я не можу мати дітей, тут вона прогадала…