Розділ 1

Ми не бачилися три роки.

​З того самого вечора, коли стояли один навпроти одного, як два дурні, і просто мовчки ковтали сльози, бо сили кричати вже не залишилося. Коли зрозуміли, що це кінець. Він тоді просто взяв ноутбук, ключі й вийшов. І все. Три роки глухої тиші, купа питань у моїй голові, а тепер… тепер він сидить на троні.

​Серйозно, на ТРОНІ! У якомусь важкому чорному плащі з хутром, з короною на голові й абсолютно чужим, холодним виразом обличчя.

​Він ковзнув по мені поглядом — байдуже, наче по порожньому місцю. А я ж пам’ятала ці очі. Пам’ятала, як вони вміли сміятися, як дивилися на мене в темряві, як палали й як плакали разом зі мною.

​— Хто ти така? — його голос пролунав так спокійно, ніби я якась випадкова перехожа, що забрела не в ті двері.

​— Дуже смішно, Дане, — прошепотіла я, відчуваючи, як усе всередині стискається. — Ти що…

​— У цій залі ти розмовляєш із королем Терастісу, — відрізав він, навіть не моргнувши. — І король тебе не знає.

​У мене аж подих перехопило, ніби під дих ударили. У скронях застукало: «Тільки не плач. Чуєш? Не смій плакати, тримайся».

​— Ти впізнаєш мене, — видавила я з себе, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Я ж бачу.

​— Ти помиляєшся, — він відвів очі.

​А я відводити не збиралася. Бо я надто добре його знала. Він міг брехати скільки завгодно, але я відчувала правду. Він пам’ятав усе. Кожен наш день, кожен дотик, кожне «люблю», сказане пошепки.

​— Виведіть її, — буденно кинув він варті.

​— Ти навіть не глянеш мені в очі? — тихо запитала я.

​Охоронці чомусь зам'ялися й зупинилися. А Дан… Дан нарешті подивився на мене.

​І краще б він цього не робив. У його погляді було все: презирство, крижаний холод, якась викривлена гордість. Усе що завгодно, крім бодай краплі того, що колись нас пов'язувало.

•~•~●~•~•

УВАГА! Твір розміщено лише на платформі Букнет! Всі намагання привласнити, скопіювати та розмістити твір за межами букнет забороняються автором особисто! У разі порушення моєї вимоги, вживатимуться заходи щодо порушників та крадіїв!