Колишні. Наш останній шанс

Глава 7

Я розкладала речі неквапливо. Розвішувала в шафу дитячі платтячка та кофтинки, складала в ящичок шкарпетки і піжами. На дерев'яну поличку розставила кілька улюблених книжок. На невеличкий столик влігся мій вірний ноутбук, мій єдиний інструмент для порятунку і фінансової незалежності.

В повітрі більше не тхнуло тютюновим димом чи нудотним перегаром. Тут пахло чистою білизною та ароматом лавандового мила.

Коли годинник на стіні нарахував дев'яту вечора, я постелила постіль на новому спальному місці. Дитяче ліжечко я вирішили поки не збирати. Я хотіла, аби Олеся перші дні спала поруч зі мною, відчувала моє тепло і швидше звикла до нового простору.

— Ходи до мене, пташечко, — тихо мовила я, переодягаючи донечку в м'яку бавовняну піжаму.

Олеся слухняно залізла під ковдру, міцно стискаючи у своїй крихітній долоньці свій улюблений червоний пластиковий паровозик. Я приготувалася до довгого, виснажливого ритуалу заколисування. Адже у старій квартирі донька перш, ніж заснути, довго крутилася, вередувала. А подекуди здригалася від найменшого звуку або ж плакала уві сні.

Але сталося справжнє диво.

В новій, наповненій спокоєм кімнаті, Олеся поводилась інакше. Вона кілька разів кліпнула своїми довгими війками, солодко зітхнула і поки я розповідала їй казку про трьох поросят — заснула. Вже за п'ять хвилин вона міцно і солодко спала. Її дихання стало рівним і глибоким, а пальчики так і залишилися стискати улюблену іграшку.

Я затамувала подих, дивлячись на її спокійне обличчя. Мала дитина без жодних слів відчула, що тут спокійно і безпечно.

Я обережно вибралася з-під ковдри і вимкнула нічник на тумбочці. На пальчиках вийшла з кімнати і щільно прикрила за собою двері.

На кухні панувала напівтемрява. Я заварила собі горнятко запашного фруктового чаю і сіла за маленький столик біля вікна. Тиша, яка панувала на кухні, дивувала і навіть трохи напружувала. Я не звикла до такого. Я з дитинства такого не пам’ятаю. А тут… тиша. Ніхто не шаркає ногами, не грюкає дверима, немає невдоволеного бурчання або ж чергової сварки.

Раптом на столику завібрував телефон. Я аж здригнулася від несподіванки. На екрані висвітлилось “Мама". Схопила телефон, аби він не розбудив малу і прийняла виклик. 

— Алло, мам? — насторожилась я. — Щось сталося? Ти чого так пізно дзвониш?

— Привіт доню, — пролунав у слухавці теплий голос матері.  — Все добре, просто вирішила набрати.

— А, слава богу, — від серця відлягло і я зробила ковток чаю.

— Як ви там? Як пройшов переїзд? Як Олеся, не плаче на новому місці?

— Все просто чудово, мамо, — посміхнулася я. — Ми вже все розклали. Ти уявляєш, Олеся заснула буквально за п'ять хвилин. Вона почувається тут дуже спокійно. І я... я теж.

У слухавці запанувала коротка пауза, а потім мама обережно, майже пошепки запитала:

— Наталко... а Сергій? Він... не давав про себе чути? Не дзвонив, не писав тобі?

Я важко зітхнула і подивилася у темне вікно, за яким миготіли вогні вечірнього Франківська.

— Ні, мамо. Жодного дзвінка, жодного повідомлення. Таке враження, наче його взагалі ніколи і не існувало в моєму житті. Або мене в його…

— Ну й грець із ним, — зітхнула мама. — Головне, що ти в порядку. Все буде добре, доню. Обов'язково буде.

— Я знаю, мамочко. Дякую тобі. Мені зараз треба сідати за роботу, маю трохи попрацювати.

— Добре, сонечко, займайся, — м'яко мовила мама. — Я така рада, що ти спокійна. На добраніч вам.

Я завершила розмову і відкрила ноутбук. На яскравому екрані висіли списки робочих завдань. Попереду на мене чекала масштабна купа роботи. Мені потрібно якнайшвидше відпрацювати борг перед Оленою, яка без вагань виручила мене і позичила гроші на ліки для мами.

Я чітко розуміла, що зараз мені буде дуже складно. Фінансово доведеться рахувати кожну копійку, морально — збирати себе по шматочках після трьох років знищення, а фізично — працювати ночами.

Але, попри всі складнощі і труднощі, десь у найглибших куточках душі розливалося непохитне відчуття, що все буде добре. Не одразу. Не сьогодні і не завтра. Але обов'язково буде.

Минуло два дні. Я поступово входила в новий ритм нашого життя. Виходила на прогулянки з Олесею в затишний і тихий дворик під золотаво-жовті ясені. Донечка поводилася чудово. Не капризувала і гралася на майданчику з іншими дітьми, а в її очах блищали сміх і радість.

На новій кухні панував порядок і пахло кавою. Я з подивом виявила, як багато вільного часу в мене з'явилося. Раніше я годинами стояла біля плити, виварювала величезні каструлі борщів, смажила кілограми м'яса і готувала складні гарніри, адже Сергій їв багато і завжди вимагав свіжого та ситного. Тепер же нам з Олесею потрібні були лишень крихітні, легкі порції: запіканка, гречана каша з молоком або свіжий овочевий салат. Кухня більше не була для мене місцем кухонного рабства, і вивільнені години я з радістю віддавала своїй роботі за ноутбуком.

На третій вечір, коли вереснева ніч м'яко огорнула наше вікно, а Олеся вже солодко спала під теплою ковдрою, я вийшла на кухню. В робочому списку залишилося лишень одне макетне завдання — останнє у списку від Олени. Я вирішила допрацювати його сьогодні вночі, аби остаточно закрити свій борговий чек і бути повністю вільною від фінансових зобов'язань.

Аби збадьоритися перед робочим ривком, я поставила на плиту турку і заварила запашну каву. По кухні розлився теплий і затишний аромат.

І саме в цю мить на столі гучно завібрував телефон.

Я здригнулася. Підійшла до столу і опустила погляд на екран.

На дисплеї яскраво світилося ім'я: «Сергій».




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше