Холодна вода

Наступного ранку я прокинулася раніше, ніж хотіла, і кілька секунд не розуміла, чому не хочу вставати. Потім побачила сумку біля стільця. У внутрішній кишені лежав засвідчений витяг.

Я перевернулася на інший бік і натягнула ковдру до підборіддя. Через хвилину все одно встала.

Умивання не стало складнішим через те, що в мене померла сестра. Вода була холодна. Мило вислизнуло з руки й упало в таз. Один ґудзик на сорочці погано проходив у петлю. Черевики після дороги ще не висохли до кінця.

Я витратила на них зайві дві хвилини й спустилася снідати.

Унизу господиня поставила переді мною кашу, хліб і маленьку миску з яблучним повидлом.

— Чай?

— Так.

— Міцний?

Я хотіла сказати «як учора», але не пам’ятала, який чай був учора.

— Міцний.

Контрсвідок сидів біля вікна з чашкою й місцевою газетою. Побачив мене, кивнув і не пересів ближче.

Я з’їла половину каші. Потім змусила себе доїсти ще кілька ложок, бо Ліна все одно спитала б.

Після сніданку я мала три звичайні справи: дізнатися розклад на наступний вузол, купити сухі панчохи й перевірити пошту до запитання.

Кладовище в список не входило.

Я залишила адресу цього міста на звороті першого листа Ліні. Якщо вона відповіла одразу, лист уже міг дістатися сюди. Якщо не відповіла — я нічого не втрачала, крім десяти хвилин.

Поштове відділення було через дві вулиці від ринку.

Біля віконця стояли троє людей: чоловік із пакунком, жінка з кошиком яєць і літня пані, яка сперечалася через дві мідні монети за пересилання.

Я чекала.

На стіні висів розклад східних карет. До наступного великого вузла завтра йшли дві: ранкова й післяобідня. Ранкова була дешевша, бо міняла коней на меншому дворі й ішла довше.

Я переписала час у блокнот.

Коли підійшла моя черга, назвала ім’я й показала дорожній документ.

Службовець переглянув полицю за спиною.

— Є один.

Він витягнув світлий конверт із загнутим кутом.

Я впізнала Лінин почерк раніше, ніж побачила ім’я.

Поставила підпис у книзі видачі, забрала документ і відійшла.

— Пані.

Я обернулася.

Службовець тримав конверт двома пальцями.

Я залишила його на стійці.

— Дякую.

Він нічого не сказав.

Я сховала лист у сумку.

На ринку купила панчохи, хліб і шматок твердого сиру. Сир коштував більше, ніж на першій станції. Я поторгувалася, програла й заплатила.

На зворотному шляху зайшла до каси при поштовому дворі й залишила завдаток за ранкову карету.

— Якщо передумаєте до вечора, повернемо половину, — сказала касирка.

— А після вечора?

— Побажаємо щасливої дороги без вас.

Я забрала квиток.

У кімнаті поклала покупки на стіл і лише тоді відкрила Лінин лист.

«Марто,

ти спеціально написала, що їла двічі, щоб я не могла спитати, чи ти їси. Не спрацювало.

Їж.»

Я сіла на край ліжка.

Далі було про майстерню. Одна замовниця принесла сукню, яку просила перешити вже втретє, і тепер наполягала, що рукави від початку мали бути іншими. Ліна писала, що ще одна така зміна — і сукня отримає право сама обрати фасон.

Потім повідомляла, що знову загубила рукавичку.

Ліву.

«Можеш не казати, що це передбачувано. Я знаю».

Я перечитала цей рядок двічі.

Нижче було:

«Твоя мама заходила в майстерню. Назвала мене Лілею. Я вирішила, що тепер пізно щось виправляти й житиму з новим ім’ям».

Я посміхнулася.

Вийшло коротко й криво, але все ж посміхнулася.

Наприкінці Ліна написала:

«Якщо вже доїхала до другого вузла, напиши. Не обов’язково, що знайшла. Можна просто, що в тебе знову жахлива подушка».

Підписалася своїм ім’ям і нижче дописала: «не Ліля».

Дата стояла за два дні до того, як я отримала витяг про смерть Адели.

Коли Ліна писала цей лист, я ще їхала шукати живу сестру.

Я склала лист назад у конверт.

На столі лежав чистий аркуш.

Я написала:

«Ліно».

Посиділа.

Додала:

«Я доїхала».

Це було правдою й тому дратувало.

Я перекреслила рядок.

Новий почала знову:

«Адела померла».