Розділ 4: Четверта ніч. Розповідь третього старця та вирок джина

Розділ 4: Четверта ніч. Розповідь третього старця та вирок джина
1. Тиша перед фіналом
Четвертої ночі все було інакше.
Коли Елара увійшла, вона не побачила Мордреда ні біля вікна, ні біля книжкової шафи. Він не був зайнятий роздумами чи аналізом. Він просто сидів у своєму кріслі і чекав.
Його поза була розслабленою, але це була розслабленість хижака, що завмер перед стрибком. Він не відводив від неї погляду з тієї миті, як відчинилися двері ліфта. Повітря в пентхаусі було наелектризоване до краю. Це була не просто напруга, а тиша, що буває перед грозою, коли світ завмирає в очікуванні першого удару грому.
Питання, яке він поставив минулої ночі, не було вимовлене знову, але воно нікуди не зникло. Воно висіло в повітрі між ними, щільне і відчутне.
"Ти теж вважаєш себе рятівницею, відьмо?"
Кожен її крок, кожен подих, кожен погляд були відповіддю, яку він зчитував і аналізував.

Вона сіла у своє крісло. Їхні очі зустрілися, і в цій мовчазній дуелі було більше слів, ніж у всіх їхніх попередніх розмовах.
Він не повторив своє питання. Він не хотів полегшувати їй завдання.
Вона не відповіла на нього. Вона не збиралася потрапляти в його пастку.
Вони обоє знали, що відповіддю стане сьогоднішня історія. Остання частина казки. Фінал. Вона або доведе свою правоту, або зазнає поразки. І від цього залежало все.
Елара не стала гаяти часу. Вона заплющила очі, відгороджуючись від його пронизливого погляду, і повністю віддалася магії.
Історія повернулася.
Поверхня столу спалахнула, як екран, миттєво переносячи їх назад, у розпечений оазис. Сцена була сповнена максимальної напруги: розгніваний, але заінтригований іфріт; купець, що стояв на колінах, чиє життя висіло на волосинці; і двоє старців, що з надією дивилися на свого товариша.
На третього старця.
Сивого, мудрого, спокійного, що тримав за повід чорного мула. Від його слів, від його історії тепер залежало все. Час знову рушив, і Елара почала свою останню розповідь.

2. Історія Третього Старця (про чоловіка та мула)
Третій старець зробив крок уперед. На відміну від першого мудреця з його спокоєм і другого з його прихованим гнівом, цей був уособленням смирення. Його обличчя було пооране глибокими зморшками, наче стара географічна карта, а в очах ховалася тисячолітня втома. Він вів за собою великого чорного мула, який покірно йшов слідом, опустивши голову.
Він зупинився перед іфрітом, який тепер дивився на нього з неприхованим азартом, наче досвідчений гравець, що чекає останньої, вирішальної карти.
— Мир тобі, о могутній пане надприродних сил, — промовив старець, і його голос був тихим, але на диво міцним. — Ти вислухав двох моїх товаришів і проявив великодушність, гідну твого сану.
— До справи, старче! — нетерпляче перебив його іфріт. — Я вражений. Вони мене здивували. Але чи зможеш ти? Дві третини його життя вже викуплені, але одна третина все ще належить мені за законом крові. Що ти можеш запропонувати, щоб я відмовився від неї?
Старець поклав свою зморщену руку на шию мула, і тварина тихо зітхнула.
— Моя історія, о пане іфрітів, буде ще дивовижнішою. Вона не схожа на попередні. В ній менше дивних перетворень, але більше людської підступності та божественної справедливості.
Він підняв свої ясні, вицвілі від часу очі на гіганта.
— І моя ставка проста. Я розповім тобі історію цього мула, що стоїть переді мною. Якщо ти визнаєш, що вона була найдивовижнішою з трьох, віддай мені останню третину крові цього купця. І він піде звідси вільною людиною.
Купець затамував подих. Його серце калатало так сильно, що, здавалося, от-от вирветься з грудей. Усе його життя, усе його майбутнє тепер залежало від історії про чорного мула.
Іфріт зареготав, і його сміх прокотився над пустелею, змушуючи здригнутися пісок.
— Ха-ха-ха! Ви, смертні, ніколи не перестанете мене дивувати! Ви готові ставити на кін свої казки, коли на кону стоїть життя! Яка зухвалість! Яка чудова гра!
Він вгамував свій сміх і грізно подивився на старця.
— Добре! Я приймаю твою ставку! Це останній раунд. Розповідай, мудрецю! Але знай: якщо твоя історія не переважить дві попередні, я заберу те, що належить мені по праву. І жодні слова більше не допоможуть.
Третій старець шанобливо схилив голову. Він знав, що це його єдиний і останній шанс.
І він почав свою розповідь.

— О могутній іфріте, і ви, шановні подорожні, — почав третій старець, і його тихий голос змусив усіх прислухатися. — Цей мул, що стоїть поруч зі мною такий покірний, не завжди був твариною. Колись це була моя дружина.
При цих словах двоє інших старців і купець вражено переглянулися. Ще одна зачарована дружина! Здавалося, чаклунство було звичайною справою в їхніх краях.
— Але її історія зовсім інша, — продовжував оповідач, ніби читаючи їхні думки. — Я кохав її безмежно, і вона відповідала мені тим самим. Принаймні, я так думав. Я не знав, що ще до нашого весілля вона вивчила мистецтво чарів. Вона була могутньою чаклункою, але приховувала це від мене, бо її сила живилася не світлом, а темрявою.
— Ми прожили разом кілька щасливих років. Але одного разу мені довелося вирушити в далеку подорож, яка затягнулася на цілий рік. Я сумував за домом і дружиною, рахував дні до нашої зустрічі. Коли я нарешті повернувся, то вирішив зробити їй сюрприз і прийшов додому вночі, не попередивши про своє прибуття.
Обличчя старця потемніло від болісних спогадів.
— Я тихо увійшов до наших покоїв. У кімнаті горіла лише одна свічка. І в її тремтливому світлі я побачив… я побачив свою дружину в обіймах іншого чоловіка. Це був брудний раб з кухні, чорний, як ніч.
— Моє серце розірвалося на тисячу шматків. Біль і гнів засліпили мене. Я не став кричати. Я не хотів ганьби. Я мовчки витягнув з-за пояса кинджал, який завжди носив з собою, і, перш ніж вони встигли мене помітити, одним ударом убив того раба. Потім я подивився на свою дружину, яка завмерла від жаху, і прошипів: "Зрадниця! Тебе чекає та сама доля!"
— Але перш ніж я встиг зробити крок, вона скочила на ноги. Її обличчя спотворилося від люті, а очі спалахнули недобрим вогнем. Вона була не зляканою жінкою, а розгніваною відьмою.
— "Ти пошкодуєш про це, нікчемний!" — засичала вона.
— Вона схопила глечик з водою, що стояв на столі, і почала щось швидко шепотіти над ним. Її слова були схожі на шипіння змії, від них холонула кров. Я кинувся до неї, але було вже пізно.
— Вона виплеснула воду мені в обличчя і закричала закляття, сповнене ненависті: "Забирайся з мого дому! Забирайся з людської подоби! Будь брудним псом, яким ти і є!"
— І в ту ж мить, о великий іфріте, моє тіло почало змінюватися. Я відчув нестерпний біль, мої кістки ламалися і вигиналися. Я впав на підлогу, мої руки перетворилися на лапи, тіло вкрилося шерстю, а з горла, замість крику люті, вирвався жалібний собачий скавукіт.
— Моя дружина, а тепер моя володарка, подивилася на мене з огидою. Вона сховала тіло свого коханця під килимами, а потім відчинила двері.
— "Геть звідси, потворо!" — крикнула вона і вдарила мене ногою.
— І я, колись господар цього дому, вилетів на вулицю в подобі бездомного пса. Так моя любов і мій шлюб закінчилися чорною зрадою і ще чорнішим чаклунством.