Розділ 3: Третя ніч. Розповідь другого старця

Розділ 3: Третя ніч. Розповідь другого старця (про двох чорних псів)
1. Гра стає складнішою
Цього вечора, коли Елара увійшла до пентхаусу, вона зрозуміла — щось невловимо змінилося. Повітря було так само холодним, тиша — так само глибокою, але зникла атмосфера пасивного очікування. Вона змінилася на ледь відчутну інтелектуальну напругу, наче в кімнаті, де два гросмейстери обмірковують наступний хід у вирішальній партії.
Мордред не чекав на неї в кріслі. Він стояв спиною до входу біля величезної книжкової шафи, що займала всю стіну. Його пальці в тонких рукавичках повільно ковзали по корінцях стародавніх фоліантів, оправлених у темну шкіру та прикрашених вицвілим золотим тисненням. Він не виглядав ані знудженим, ані ворожим. Він виглядав... залученим. Повністю зануреним у процес. Це більше не було розвагою безсмертного, що вбиває час. Це стало інтелектуальною дуеллю. І він готувався до неї.

Він почув її тихі кроки, але не обернувся. Він привітав її не питанням, а холодним, аналітичним твердженням, ніби продовжуючи їхню вчорашню розмову, що тривала у нього в голові цілу добу.
— Зрада близьких, — промовив він, і його голос, відбившись від скла та мармуру, пролунав особливо чітко. — Потужна тема. Але передбачувана.
Він витягнув один важкий том, здмухнув з нього невидимий пил і продовжив, все ще не дивлячись на неї.
— Усі зраджують усіх. Рано чи пізно. Це закон природи, такий же неминучий, як гравітація. Син зраджує батька, дружина — чоловіка, друг — друга. Ви, смертні, будуєте свої маленькі світи на піску довіри, а потім дивуєтесь, коли перша ж хвиля змиває все дощенту.
Він повернув голову, і в його очах блиснув гострий, допитливий вогник.
— Чим ти спробуєш вразити мене сьогодні? Жадібністю? Ще один банальний людський порок. Чи, може, розкажеш про нещасне кохання? Це завжди викликає сльози у сентиментальних дурнів.
Він кидав їй виклик, знецінюючи її історії ще до того, як вони були розказані. Він намагався перехопити ініціативу, показати, що він розгадав її гру і бачить усі її карти.

Елара не відповіла словами. Вона знала, що будь-яка словесна суперечка з ним — це пастка. Він був майстром діалектики, відточеної тисячоліттями. Сперечатися з ним — означало грати на його полі.
Тому вона зробила єдине, що могла. Вона відповіла дією.
Мовчки, з абсолютно спокійним обличчям, вона пройшла до свого крісла і сіла. Її рухи були плавними і виваженими. Вона не виказала ані роздратування, ані невпевненості. Вона просто прийняла його виклик.
Елара заплющила очі.
Цього разу магія спалахнула миттєво. Яскравіше, ніж будь-коли раніше. Наче у відповідь на його цинізм, її сила сконцентрувалася і вдарила з подвоєною потужністю.
Образ оазису вибухнув на столі, заливаючи кімнату золотим світлом заходу сонця. Постать іфріта, старців та купця були такими чіткими, такими реальними, що, здавалося, можна було простягнути руку і торкнутися їх. Сцена ожила точно з того місця, де зупинилася, ніби й не було ніякої двадцятичотиригодинної перерви.
Казка продовжувалася, і це була її єдина, але найпереконливіша відповідь.

2. Чергова угода
Щойно радісні вигуки купця, якому дарували третину життя, стихли, другий старець зробив крок уперед. Він міцно тримав у руках два ланцюги, на кінцях яких гарчали і рвалися два великих чорних пси. Їхня шерсть була темною, як ніч без зірок, а очі горіли недобрим зеленим вогнем.
Старець був не такий спокійний, як перший. В його очах читалася пережита біда, а обличчя було пооране глибокими зморшками. Він зупинився перед іфрітом, і пси біля його ніг, відчувши надприродну силу духа, притихли і заскавчали, ховаючи морди.
— О могутній володарю вогню і вітру! — звернувся він до іфріта, і його голос був хрипким, але гучним. — Ти виявив справедливість і оцінив дивовижну історію мого брата. Але я клянуся, що моя історія, історія цих двох чорних псів, — ще дивовижніша!
Іфріт, який уже встиг увійти в азарт, схрестив свої величезні руки на грудях. Його гнів на купця ще не вщух, але тепер він змішався з непідробною цікавістю. Ця несподівана вистава в пустелі розважала його більше, ніж сто років самотності.
— Ти сміливий, як і твій друг, — прогримів він. — Кажеш, твоя історія ще дивовижніша? Це зухвалі слова. Що ти просиш за неї?
Другий старець випростався і подивився прямо в палаючі очі духа.
— Моя пропозиція така сама, — відповів він. — Я розповім тобі, що сталося зі мною і чому ці два пси завжди зі мною. Якщо ти погодишся, що моя історія ще дивовижніша за попередню, подаруй мені ще одну третину крові цього купця.
Купець, почувши це, затамував подих. Його доля знову висіла на волосині, і цією волосиною була історія незнайомця.
Іфріт на мить задумався, а потім гучно розсміявся.
— Ха! Мені подобається ця гра! Я згоден! — вигукнув він. — Але пам'ятай: якщо твоя розповідь виявиться менш дивовижною, я нічого не дарую. Починай! Покажи мені дива, яких я не бачив!
Другий старець вклонився, міцніше стиснувши повідки. Він кинув погляд на чорних псів, і в його очах промайнула суміш жалю і гніву.
І він почав свою розповідь.

— Знай же, о великий іфріте, — почав другий старець, і його голос звучав глухо, наче йшов із глибокої криниці, — що ці два пси, яких ти бачиш, — це мої рідні брати. Мої старші брати.
Іфріт здивовано вигнув свою вогняну брову, а купець і двоє інших старців вражено перезирнулися.
— Нас у батька було троє, — продовжував оповідач. — Коли батько наш помер і відійшов у кращий світ, він залишив нам у спадок три тисячі динарів. Кожен з нас отримав по тисячі. Мої старші брати, недовго думаючи, вклали свої гроші у крамниці тканин та прикрас, мріючи про швидкий і легкий заробіток, сидячи в прохолоді багдадських ринків.
— А я, будучи наймолодшим, завжди мріяв про далекі подорожі. Я витратив свою тисячу на товари з Персії та Сирії, найняв корабель і вирушив у торговельну подорож. І доля була прихильною до мене. За рік я повернувся додому, продавши свої товари з величезним прибутком. Моя тисяча динарів перетворилася на шість тисяч.
Він на мить замовк, дивлячись у далечінь, ніби знову бачив вітрила свого першого корабля.
— Я хотів поділитися своєю удачею з братами. Але коли я прийшов до них, то побачив, що їхні справи кепські. Вони розпродали майже весь товар, а гроші витратили на розваги та ледаче життя. Я запропонував їм свою допомогу, але вони відмовилися, сповнені гордощів.
— Минув ще рік. Я знову вирушив у подорож і знову повернувся з величезним багатством. Так тривало кілька років. Я ставав усе багатшим і багатшим, мої каравани ходили по суходолу, а кораблі — по морю. А мої брати, навпаки, ставали все біднішими. Вони змушені були продати свої крамниці і жили майже в злиднях, ледве зводячи кінці з кінцями.
Старець зітхнув, і в його зітханні відчувалася гіркота.
— Я не залишив їх. Я дав їм грошей, допоміг знову відкрити справу, одягнув і нагодував їх. Я ставився до них, як до самого себе. Але замість вдячності в їхніх серцях оселилася чорна заздрість. Вони дивилися на мої багатства, на мої доми і сади, і ця розкіш отруювала їм душу. Вони бачили не брата, який їм допомагає, а кривдника, якому доля дала більше, ніж їм.
— І ось одного вечора вони прийшли до мене. Їхні обличчя були сповнені фальшивої братерської любові.
— "Брате наш молодший, — сказав найстарший, — ми бачимо, як ти процвітаєш. Може, візьмеш нас у свою наступну подорож? Ми будемо допомагати тобі в усьому, а прибуток розділимо порівну. Адже ми одна кров, і нам набридло сидіти в Багдаді, поки ти бачиш дива світу".
— Моє серце зраділо! Я подумав, що нарешті вони забули свою гордість і хочуть працювати разом. Я погодився без вагань. "Звичайно, брати! — вигукнув я. — Ми вирушимо разом, і все, що заробимо, буде нашим спільним!"
— Я спорядив величезний корабель, завантажив його найкращими товарами, і ми вирушили в плавання. Я був щасливий. Я не знав, — його голос затремтів від гніву, — що вони не збиралися ні торгувати, ні працювати. Вони змовилися. Вони взяли мене з собою лише для того, щоб убити далеко від дому і забрати собі все моє багатство.