Розділ 2: Друга ніч. Розповідь першого старця

Розділ 2: Друга ніч. Розповідь першого старця
1. Ритуал другої ночі
Коли Елара вдруге увійшла до пентхаусу, вона одразу відчула зміну. Холод був той самий, тиша — та сама, але зникла крижана ворожість, що зустріла її минулої ночі. Її замінило щось інше — густе, майже відчутне на дотик, напружене очікування. Це вже не було лігво хижака, куди прийшла жертва. Це була сцена, де актори зайняли свої місця перед початком другої дії. Це стало ритуалом.
Мордред не стояв біля вікна, спостерігаючи за містом, як байдуже божество. Він сидів у тому ж глибокому кріслі, що й учора, в тій самій нерухомій позі. Здавалося, він і не залишав його, провівши цілу добу в очікуванні продовження. Він був схожий на древнього короля, що чекає на свого придворного оповідача. Сцена була готова.

Елара увійшла в кімнату, і їхні погляди зустрілися. Не було потреби в словах. Усе було сказано вчора. Сьогодні між ними відбувся лише мовчазний діалог.
Його очі, прадавні та проникливі, питали: "Ти прийшла. Чи варта твоя історія того, щоб я чекав?"
Її погляд, спокійний і впевнений, відповідав: "Варта. І ти це знаєш".
Він ледь помітно кивнув на крісло навпроти. Це був не наказ і не запрошення. Це був жест гравця в шахи, який вказує супернику на його хід. Його мовчання було красномовнішим за будь-які слова. Воно говорило: "Ну що ж, відьмо. Здивуй мене. Доведи, що твої слова справді сильніші за меч джина".

Елара сіла, випроставши спину. Вона не витрачала часу на підготовку. Вона просто заплющила очі.
Цього разу магія послухалася її легше, швидше, наче ріка, що повернулася у своє знайоме русло. Не було потреби знову вибудовувати світ з нуля. Вона лише дозволила йому повернутися.
І він повернувся.
Поверхня мармурового столу миттєво спалахнула сліпучим світлом пустельного сонця. Образ оазису виник не поступово, а одразу, чіткий і яскравий, ніби вона просто зняла історію з паузи.
Ми повернулися.
Посеред оазису стояв гігантський іфріт, чия постать затуляла західне сонце. Його вогняні очі були прикуті до чотирьох смертних, що збилися докупи біля підніжжя пальми. Купець тремтів, а три старці дивилися на грізного духа — хтось із цікавістю, хтось із викликом. Повітря було наелектризоване. Час казки, що завмер на добу, знову почав свій плин, і Елара продовжила свою розповідь, її голос підхопив мелодію з того самого місця, де обірвав її вчора.

2. Угода з джином
Гігантський іфріт стояв над ними, і його тінь, мов чорний саван, накрила весь оазис. Купець заплющив очі, готуючись до смертельного удару, його кров застигла в жилах. Він уже не сподівався на диво.
Але диво прийшло не з небес, а від людини, що сиділа поруч.
Перший старець, той, що вів за собою газель, повільно, з гідністю, підвівся на ноги. Він не тремтів. Він зробив крок уперед, ставши між купцем і розгніваним джином. Його біла борода сяяла в останніх променях сонця, а в ясних очах не було страху — лише спокійна рішучість.
Іфріт насупився, його вогняні очі звузилися. Він не очікував такого.
— Геть з дороги, старий! — прогримів він. — Не втручайся, інакше мій гнів впаде і на тебе!
Але старець не зрушив з місця. Він схилив голову в поклоні, сповненому поваги, але не приниження.
— О, могутній королю джинів, володарю пустельних вітрів! — промовив він, і його голос, хоч і тихий, лунав дивовижно виразно. — Твоє горе велике, а гнів твій справедливий. Я не маю наміру ставати на шляху твоєї помсти. Я хочу запропонувати тобі угоду.
Іфріт зареготав, і його сміх був схожий на скрегіт каміння.
— Угоду? Ти, смертна порошинка, хочеш укласти угоду зі мною, вогняним іфрітом? Що ти можеш запропонувати мені, чого б я не міг узяти сам?
— Історію, — просто відповів старець.
Джин на мить замовк, заінтригований.
— Я розповім тобі дивовижну історію, — продовжував старець, поклавши руку на голову прекрасній газелі, що тулилася до його ніг. — Історію про мене і про цю лань, що стоїть поруч. І ось моя умова: якщо моя розповідь здасться тобі настільки дивовижною, настільки незвичайною, що ти визнаєш, що ніколи не чув нічого подібного за все своє довге життя, я прошу тебе: подаруй мені третину крові цього нещасного купця.
Настала тиша. Навіть вітер стих, чекаючи на відповідь. Іфріт дивився на старця, потім на переляканого купця, потім на газель з її сумними, людськими очима. Його гнів боровся з цікавістю. За тисячі років свого існування він бачив усе, чув усе. І ось цей смертний насмілився стверджувати, що може його здивувати.
— Ти сміливий, старче… або божевільний, — нарешті промовив він. — Спокушати долю, коли меч помсти вже занесений. Добре. Я згоден.
Він трохи опустив свій меч.
— Розповідай свою історію. Врази мене. Але горе тобі, якщо твоя розповідь виявиться нудною! Тоді я заберу і його кров, і твою!
Старець знову вклонився.
— Ти не пошкодуєш, о великий.
Він обернувся до своїх супутників, потім знову подивився на іфріта. Встановивши тишу, він зробив глибокий вдих.
І старець почав свою розповідь.

Старець погладив газель по шовковистій шиї, і тварина довірливо притулилася до нього. Він підняв очі на іфріта і почав свою розповідь. Його голос був рівним і спокійним, наче він розповідав цю історію біля родинного вогнища, а не під занесеним мечем помсти.
— Знай же, о могутній іфріте, що ця лань, яку ти бачиш поруч зі мною, — не просто тварина. Вона — моя дружина і моя двоюрідна сестра, донька мого дядька. Я одружився з нею, коли ми були ще зовсім юні, і кохав її більше за всі скарби світу. Ми жили в мирі та злагоді довгих тридцять років, і єдиною тінню, що затьмарювала наше щастя, було те, що Всевишній не дарував нам дітей.
Він на мить замовк, і в його очах промайнув давній біль.
— Час минав, моє волосся почало сріблитися, а спадкоємця все не було. Тоді, за порадою родичів, я придбав на ринку невільницю, прекрасну, як ранкова зоря, і взяв її собі за наложницю. І невдовзі вона подарувала мені сина. Хлопчик був гарний, як місяць уповні, і я не тямив себе від щастя. Моєму роду було обіцяне продовження.
Старець зітхнув, і його обличчя посмутніло.
— Але радість моя обернулася горем для моєї дружини. З того дня, як народився хлопчик, вона зненавиділа і його, і його матір. Ревнощі, наче чорний вогонь, почали пожирати її серце. Вона посміхалася мені вдень, але в її посмішці був холод, а в очах ховалася ненависть.
— Я був сліпий, — продовжував старець, хитаючи головою. — Я думав, що це просто жіночі образи, які минуть з часом. Я не знав, що вона, таємно від мене, почала вивчати найтемніше з мистецтв — чаклунство, магію і чари. Вона вчилася у старих відьом на околицях міста, платила їм золотом за заборонені знання і ночами читала книги, написані кров'ю.
Він зробив паузу, дивлячись на лань, і в її великих, сумних очах промайнув якийсь дивний, майже людський вираз.
— І ось одного разу, коли я повернувся з далекої подорожі, що тривала цілий рік, я запитав, де мій син і його мати.
— Твоя наложниця померла, — відповіла моя дружина з фальшивим смутком у голосі, — а твій син втік, і я не знаю, куди.
— Я повірив їй. Моє серце розривалося від горя. Цілий рік я прожив у жалобі, не знаходячи собі місця. Я не знав, що живу під одним дахом зі своєю бідою. А правда була жахливою. Моя дружина, з’їдена ревнощами, не чекала мого повернення. Вона використала свої чорні знання і перетворила мою наложницю на корову, а мого маленького сина, мою єдину дитину — на теля. І віддала їх обох моєму пастухові, щоб той пас їх разом з іншою худобою.
Іфріт слухав, не промовляючи ані слова, його вогняні очі не відривалися від обличчя старця. Історія, що починалася як банальна розповідь про ревнощі, набувала дедалі темніших і дивніших обрисів.