Пролог

Пролог: Мітка та Угода
Легенда про Мордреда була старою, як саме місто, вбудованою в його фундамент, наче забутий камінь. Кожен маг і кожна відьма знали її. Історію про чарівника, настільки могутнього, що він переміг саму смерть, і настільки дурного, що потрапив у її пастку. Безсмертя в обмін на душу. Вічне життя, яке вимагало щорічної плати: одного людського життя в ніч Самайну*, коли завіса між світами ставала найтоншою.
Для більшості це була просто страшна казка, яку розповідали пошепки молодим адептам, щоб ті не загравали з темними силами. Але Елара знала правду. Вона бачила тінь Мордреда в житті міста — у фінансових угодах, що руйнували долі, у політичних інтригах, що спалахували з нічого, у раптових зникненнях людей, про яких швидко забували. Він був невидимим лялькарем, а місто — його сценою.
Протягом століть його жертви були безіменними обличчями в натовпі. Чужими. Далекими.
Аж до сьогодні.
Мітка розквітла на зап'ясті її молодшої сестри Ліри, наче чорний морозний візерунок. Тонка, витончена павутина темної магії, що повільно пульсувала в ритмі серця приреченої. Ліра плакала, не розуміючи, чому на її шкірі з'явився цей химерний малюнок, але Елара знала. Це був підпис Мордреда. Його вирок.
Перші кілька годин Елара провела в шаленій агонії. Вона намагалася зняти мітку всіма відомими їй способами. Вона плела контрзакляття, що змушували тремтіти скло в будинку, варила зілля з найрідкісніших трав, що коштували цілий статок, зверталася до духів світла і тіні. Все марно. Магія Мордреда була древньою, фундаментальною. Вона була вплетена в саму тканину реальності, і спроба її розірвати була схожа на спробу вирвати нитку з гобелена, не пошкодивши візерунок.
Коли сонце почало хилитися до заходу, відчай Елари змінився холодною, крижаною рішучістю. Якщо вона не може зняти мітку, вона повинна піти до того, хто її поставив.
Вона замкнула заплакану сестру в кімнаті, оточивши її всіма захисними амулетами, які в неї були, і вирушила до серця міста, до скляно-сталевого хмарочоса, відомого як «Обсидіанова Вежа». Смертні бачили в ньому лише офіс чергової корпорації. Лише ті, хто володів даром, відчували холодну, нелюдську ауру, що випромінював пентхаус на останньому поверсі.
Ліфт піднімав її в мовчазній тиші.
…Вона не мала зброї, окрім власного розуму та відчайдушної ідеї, що народилася з легенд, які їй розповідала бабуся. Легенд про те, що навіть наймогутнішого тирана можна приборкати, якщо знайти правильні слова. Що історія, розказана вчасно, сильніша за будь-який клинок.
Двері пентхаусу відчинилися перед нею безшумно, запрошуючи у величезний простір, де панували скло, сталь і тіні. Панорамні вікна від підлоги до стелі відкривали вид на нічне місто — розсип мільйонів вогнів, схожих на холодні, далекі зірки. І посеред цього застиглого космосу стояв він.
Мордред.
Він не виглядав як монстр із казок. Вічно молодий і нескінченно старий, він стояв біля вікна, тримаючи в руці келих з темною рідиною. На ньому був ідеально скроєний костюм, що лише підкреслював нерухомість його постави. Коли він обернувся, в його очах не було ані гніву, ані здивування. Лише втомлена, всеосяжна байдужість.
— Ти прийшла благати, — його голос був тихим, але заповнював увесь простір. — Вони завжди приходять благати.
Елара зробила крок уперед, її серце калатало, наче спіймана пташка. Але її голос, коли вона заговорила, був твердим.
— Я прийшла запропонувати угоду.
Він ледь помітно вигнув брову. Це було першим проявом емоції, і Елара вчепилася в нього, як потопельник за соломинку.
— Забери її мітку, — сказала вона, — і постав її на мене. Я стану твоєю жертвою.
Мордред тихо розсміявся. Сміх був сухим, наче шелест старого пергаменту.
— Яка шляхетна і яка нудна пропозиція. Яка мені різниця, чия душа підтримає моє існування ще на рік? Життя є життя.
— А я пропоную тобі не просто життя, — Елара підійшла ближче, зупинившись біля величезного столу з чорного мармуру, що розділяв їх. — Ти забереш мою душу в ніч Самайну. Але до того часу… кожної ночі я буду приходити сюди. І розповідатиму тобі історію.
На мить у його очах промайнуло щось схоже на зацікавленість.
— Історію? Дитяча байка в обмін на кілька тижнів життя? Ти цінуєш себе надто дешево, відьмо.
— А ти забув, що це таке — бути людиною, — її слова вдарили точно в ціль. — Ти дивишся на це місто, і бачиш лише цифри, потоки енергії, ресурс. А я покажу тобі їхні душі. Це будуть не мої історії. Це будуть історії про них, — вона кивнула на місто, що мерехтіло внизу. — Про жадібність і любов, про зраду і вірність. Про все те, що ти колись знав, а тепер лише спостерігаєш з цієї вежі, наче божество, якому байдуже. Я поверну тобі відчуття часу. Я змушу тебе згадати. І якщо до останньої ночі ти все ще вважатимеш їхнє життя нічого не вартим… моє життя буде твоїм без жодного жалю.
Мордред довго мовчав, вивчаючи її поглядом своїх прадавніх очей. Він бачив не страх. Він бачив рішучість, викувану з любові та відчаю. За сотні років рутини, за сотні безликих жертв, це було вперше. Це було… нове.
— Добре, — нарешті промовив він. — Угода. Але умови мої. Одна ніч — одна історія. Ти не приходиш — мітка повертається до твоєї сестри. Твої історії мені набриднуть — мітка повертається. Ти спробуєш втекти… і я заберу вас обох.
Елара рішуче кивнула.
— Я згодна.
Мордред простягнув руку. Він не торкнувся її, але Елара відчула крижаний холод, коли чорний візерунок зник з уявного зап'ястя її сестри і проступив на її власній шкірі, обвиваючи вени, наче темний плющ. Угода була укладена.
— Завтра на заході сонця, — промовив він, відвертаючись до вікна. — Почнемо твою тисячу і одну ніч. Чи скільки там у тебе залишилось.
———————
* Ночь Самайна — это кельтский Новый год и одновременно их версия "ночи всех святых" или Хэллоуина. Собственно, именно из Самайна и вырос современный Хэллоуин.