Куди мене занесло?

Я прокинувся на старому вокзалі. Навколо пахло сирістю, ароматом старих газет, але найголовніше, що я запам'ятав, — це запах сонця, коли промені світла пробиваються крізь старі пошарпані вікна. Я відчував спокій та тишу всередині себе. Раніше такого ніколи не відчував.
Мене звати Марк. Марк Валлет. Мені двадцять три роки, і я студент не найкращого вишу в нашому окрузі, штат Меріленд. Високий хлопчина з рудим волоссям, широкими плечима та брудно-зеленими очима. З дитинства мріяв стати письменником, але батьки не мали ні копійки за душею, аби оплатити моє навчання в хорошому університеті. Так, я з бідної сім'ї.
Батько Артур — п'яничка, чорноволосий чоловік низького зросту з широкими плечима та поганою вдачею. З дитинства я пам'ятаю лише постійні бійки та дивних людей, що ошивалися біля нашого будинку. А щодо матері, Хелен... О, вона була чудовою жінкою. Ну, знаєте, така собі звичайна господарка, на плечі якої звалилися чоловік-пияк та син-невдаха. Вона постійно зв'язувала волосся в такий жмуток на голові, дещо схожий на бджолиний вулик. Її руде волосся було дуже неслухняним, завжди стирчало в різні боки. Очі — немов зелений оксамит, у яких виднілися лише смуток і печаль за колишніми часами. За словами мами, вони з батьком познайомилися ще у старшій школі. Вона була відмінницею, а він... ну, з того часу мало що змінилося. Він був у неї закоханий, а вона постійно його дражнила, казала, що з нього нічого путнього не вийде. Що ж, вона мала рацію.
Запитаєте, чому вони разом? Хм, тут доволі дивна історія, але вона не стосується того, що зі мною трапилося...

Повернемося до початку моєї розповіді...
Я взагалі погано пам'ятаю минулий вечір. Випивав у дешевому пабі неподалік гуртожитку. Напередодні розійшовся з дівчиною, Джиною. Стосунки були не такими, як у всіх. Здається, вона була для мене лише прикриттям — людиною, яка просто допомагала мені триматися на цьому світі. Ніяких сильних почуттів — просто ось вона поруч, і все.
Останнім, здається, були сто грамів текіли з лимоном. Не дуже люблю текілу, але на той момент було вже все одно. Я вийшов після закриття пабу, десь після дванадцятої ночі, через службовий вихід. Точніше, не вийшов — мене винесли. Далі мене сперли на стіну біля сміттєвих баків. Я закурив останню цигарку, вдихнув цей важкий дим, голова ще більше закрутилася, виникло дивне відчуття — здається, заніміли ноги. Я вимкнувся.
Прокинувся від яскравого світла, що лилося через велике панорамне вікно. Якась секунда спокою і тиші. Нічого подібного раніше не відчував. У наступну секунду усвідомив: під головою куртка, у спину тисне. Ні рук, ні ніг не відчував, голова жахливо боліла. Підвівся й сперся на спинку лавки, спустив ноги на стару пошарпану плитку. Опустив голову на руки, упершись ліктями в коліна. Довго роздивлявся своє взуття — виглядало не дуже, ніби я подолав чималу відстань польовою дорогою в дощ. Перевів погляд на плитку. Здається, такої вже давно не бачив — вигляд мала, наче з вісімдесятих років минулого століття. В голові промайнула думка: «Дідько, що за дивне місце?!»
Щойно біль у голові трохи вщух, я підвів очі й остовпів. Це було якесь закинуте приміщення, що віддалено нагадувало автовокзал: брудне скло, місцями розбите, завіяне жовте листя, сміття, безліч лавок для очікування. На стінах висіли плакати, але розгледіти на них щось було важко — фарби зовсім вицвіли на сонці.
Підвівшись на ноги, вирішив пройтися, аби хоч приблизно зрозуміти, де я.
Йшов поміж лавок, підкидаючи листя брудним взуттям. Його там було достобіса. Переважно яскраво-жовтого та помаранчевого кольору, що знову нагадувало про пізню осінь. У вікні виднілися узлісся та жовті чагарники.
Зайшовши до сусідньої зали, я побачив натовп людей, які стояли довгою вервечкою біля кількох кас.
«Стоп! А чому тоді так тихо?» — подумав я. Хіба не мало б бути багато галасу? Але панувала тиша — така, що дійсно могло здатися, ніби тут немає ні душі.
Це був лише ранок, і я вирішив, що люди дійсно кудись прямують. Тому надумав бодай запитати, де я, бо досі так нічого й не зрозумів.
Підійшовши до крайнього в черзі, запитав зі здивованим обличчям:
— Привіт. Дівчинко, ти можеш мені сказати, що це за місце? Я чомусь не пам'ятаю, як сюди потрапив. Де я?
— О, привіт. Ні, не знаю, сама хотіла б зрозуміти, — відповіла мала дівчинка, років дванадцяти на вигляд.
— Дивно. А ти чому не знаєш, де перебуваєш? — знову запитав я.
— Хм, цікаве запитання. Але я й справді не знаю, — спокійно відповіла дівчинка.
— Добре... — протягнув я й знову роззирнувся, шукаючи хоч когось, хто міг би дати відповідь.
Підійшов до віконця з написом «Інформаційне бюро». Постукав кілька разів у темне скло. До мене виглянула пані, й не встиг я поставити запитання, як відразу почув:
— Станьте в чергу, молодий чоловіче! — відразливо сказала жінка й зачинила віконце просто перед моїм носом.
Я не витримав і гучно викрикнув:
— Хоч хтось може сказати мені, де я?!
На мене навіть ніхто не обернувся — ніби мене не бачили, ніби я був не тут, ніби мене взагалі не існувало.
Спантеличений і засмучений, я спирався на стіну й повільно з'їхав поній на підлогу. Здається, мене охоплювала паніка. Це виглядало як розіграш. Ніби хтось просто вирішив познущатися з мене.
За кілька хвилин пролунало оголошення:
«Усім відійти від кас! Усім пройти до сусідньої зали очікування!»
Я підвівся й пішов за натовпом, усе ще сподіваючись отримати хоч якісь відповіді.
Цього разу зала була заповнена. Вільних місць для сидіння не залишалося. Я пройшов у дальній куток зали, ближче до вікна. І на підвіконні знову побачив ту дівчинку, яка чомусь сиділа сама.
— Привіт. Чому ти сама? Когось чекаєш?
— Я... я чекаю на батьків, але зовсім не бачу їх тут.
Я сів біля неї на холодне пошарпане підвіконня. Звідси вся зала була як на долоні. Люди сиділи на лавах досить спокійно, але чомусь ніхто ні з ким не розмовляв. Усе ще панувала гнітюча тиша.
Я пробігся очима по стінах. Побачивши годинник, звернув увагу на те, що стрілки завмерли рівно на дванадцяту годину й зовсім не рухалися. «Дивно, — подумав я. — Можливо, просто годинник зламався».
Підвів руку, аби глянути на свій годинник, але помітив, що його стрілки також зупинилися рівно о дванадцятій. У цю секунду поза спиною пробігла тисяча мурашок.
— Бр-р... — пробурмотів я, здригнувшись.
— Що? — запитала дівчинка.
— Нічого.
Секунда тиші.
— Добре. Я гадаю, нам потрібно вибратися звідси й знайти твоїх батьків, а далі я вже сам розбиратимуся.
— Так, авжеж, — відповіла дівчинка.
— О, до речі, як тебе хоч звати? Щоб я знав, як до тебе звертатися, — зніяковіло почухав потилицю.
— Анна. А тебе?
— Я Марк. Приємно познайомитися, — я простягнув руку, аби привітатися.
— Навзаєм, — усміхнулася дівчинка.
Кілька хвилин ми сиділи й просто мовчали. Не знаю чому, але це відчуття було таким незрозумілим — ніколи раніше подібного не відчував.
— А ти пам'ятаєш, як сюди потрапила?
— Насправді не зовсім, скоріше ні. Але останнє, що пам'ятаю, — як їхала з мамою в автобусі й заснула в неї на колінах. Хм, я гадаю, це все мій сон. Мені це сниться. Це просто дивний сон, — мовила Анна з хворобливою надією.
— Ні, я гадаю, це не сон. Це не може бути сном, бо ми з тобою розмовляємо, я розумію, що ти тут, ти справжня. Але, дідько, тут все-таки щось не так...
Тремтячими від занепокоєння руками я вхопив себе за зап'ясток.
— Бляха, дивно! — стривожено вигукнув я.
— Що? Що не так?! — розгублено запитала дівчинка.
— Я не відчуваю пульсу... — рука автоматично смикнулася до шиї, промацуючи її. — О ні, ні, не може бути! — панічно вимовив я.
— Заспокойся, гадаю, я знаю, де ми, — трохи спокійнішим голосом мовила дівчинка. — Тато колись розповідав про те, що коли в людини припиняє битися серце, вона потрапляє в місце, схоже на сон. Засинає. Я все ж таки впевнена, що ми спимо, — радісніше проговорила Анна.
— Я не хочу тебе розчаровувати, але якщо зібрати все докупи — це дивне місце, люди, які нас не помічають, годинник, що стоїть, відсутність вітру надворі (до речі, за весь цей час я ні разу не хотів ні пити, ні їсти, хоча минуло вже багато часу)... Я думаю, ми померли, — з розчаруванням мовив я.
— Якщо так, то, гадаю, ми звідси не виберемося. І своїх батьків я більше не побачу, — промовила вона з убивчим спокоєм, у якому ховався найстрашніший розпач.
Після цієї розмови ми просто сиділи, не розуміючи, що буде далі, яка наша дорога та як довго ми тут проведемо час — назавжди це, тимчасово чи буде щось далі...