До Милки

Тихомир приніс оберемок сухих полін і поклав під стріхою. Нижній ряд уже лежав рівно; він поправив поліно, що виступало в прохід, і потягнувся по наступне.

Під накриттям біля хати стояли стіл і лава. Добрава сиділа на лаві, виставивши ліву ногу так, щоб не зачепити нею ніжку стола. Під краєм одягу виднілася пов’язка на гомілці — кілька днів тому суха гілка роздерла ногу. На колінах у неї лежала сорочка з проріхою в рукаві. Добрава звела краї розриву, тоді показала голкою на кошик із клаптями полотна біля дверей в хату.

— Кошик подаси?

— Зараз.

— Ти вже двічі повз нього пройшов.

Тихомир обтрусив із рук кору й поставив кошик на стіл перед Добравою. Вона витягла клапоть, приклала до рукава й розправила пальцями. Тим часом з-за рогу хати вийшов малий Радим, пригладжуючи волосся мокрою долонею. Хлопчик спинився біля стола й провів рукою ще раз, тепер від чола до потилиці. Пасмо над вухом одразу піднялося.

— Досить, — сказала Добрава. — Уже й так гарний.

— Воно не лежить.

— То нехай собі стоїть.

Радим опустив руку й поклав на стіл складене полотно. З-під краю виглянули зубці кістяного гребеня. Добрава посунула кошик на дальній край стола, звільняючи йому місце, і знову взялася за сорочку.

— Милчин? — спитав Тихомир.

— Вона вчора дала. Я вже розчесався.

— Бачу.

Радим глянув на гребінь, тоді торкнувся пасма над вухом, але більше не став його пригладжувати.

— Піду віддам. Можна?

Тихомир сперся долонею на край стола. До другого хутора Радим ходив і раніше; стежку знав добре. До третього, де жила Милка, треба було пройти полем і спуститися до вільшини. Самого туди Тихомир його ще не пускав: хлопчик досі ходив туди тільки з дорослими.

— До другого хутора йди. Попросиш Мирка, щоб провів тебе далі.

— А він там?

— Має бути. Якщо зайнятий, зачекаєш.

— Зубці добре загорни, — сказала Добрава. — Щоб за сорочку не чіплялися.

Радим почав загортати гребінь. Один край полотна вийшов довший за другий; він розклав усе заново й поклав річ ближче до середини.

— Я у Милки трохи побуду. Вона казала, в них поросята народилися. Обіцяла показати.

— Побудеш, — сказав Тихомир. — Тільки спершу дочекайся Мирка. Якщо не зможе піти, вертайся сюди.

— А потім можна буде?

— Тоді й домовимося.

Добрава простягла руку до згортка. Радим притримав його, але вона взяла тільки вільний кут полотна й підгорнула всередину.

— Отак не вислизне.

Він притиснув згорток долонею, перевірив, чи не розгортається, й засунув під поясний шнур. Пройшов кілька кроків до краю лави, повернувся й знову торкнувся гребеня.

— Тримається.

— То й не смикай щокроку, — сказала Добрава.

Радим усміхнувся. Тихомир відступив від стола, пропускаючи його до виходу, але хлопець затримався біля Добрави.

— Тобі ще щось принести?

Добрава глянула на кухлик із водою на дальньому краю стола.

— Кухлик посунь ближче. І можеш іти.

Радим посунув кухлик до її руки й рушив через двір. Біля виходу переступив через низьку жердину, обернувся до Тихомира й підняв долоню.

— До Мирка. А далі разом.

— Так.

Він пішов стежкою. Тихомир дивився, поки Радим минув край двору, тоді повернувся до полін. Добрава притримала латку великим пальцем і протягнула крізь неї голку.