Залісся лежало за останнім перевалом, там, де лісова дорога виринала з-під ялин і повільно спускалась у вузьку долину, затиснуту між двома високими лісистими хребтами. Матвій під'їхав до нього ближче до полудня, а проте світло в долині було таким тьмяним, ніби день там завжди тільки починався або вже закінчувався.
Село виявилось невеликим, доглянутішим за Вовчі Хутори: хати з темними, вичовганими дощами стінами, рівні тини, у кількох дворах — білизна на мотузках, у одному — навіть дитячий велосипед, прихилений до криниці. Жодної покинутої хати. Жодного забитого вікна. Ніби село старанно трималось за власну звичайність, наче боялось, що, випустивши її з рук, одразу ж стане чимось іншим.
Матвій зупинив машину посеред вулиці й вийшов, розминаючи затерплі від довгої дороги плечі. Ніхто не вийшов йому назустріч. Але штори на вікнах сусідніх хат ворухнулись одночасно, одним м'яким рухом, і Матвій зрозумів: його вже побачили.
Він ступив до найближчого двору, і ворота прочинились, ще перш ніж він торкнувся їх рукою.
— Заходьте, — сказала жінка, що стояла за ними. — Давно вас чекаю.
---
Їй було за сімдесят, але стояла вона прямо, у темній хустці, зав'язаній під підборіддям, із тонкими, міцними руками, схрещеними на грудях, і така сама пильна, проникливо-світла сіра ясність у погляді, яку Матвій уже навчився впізнавати: очі людей, які бачили забагато.
— Ївга Степанівна, — сказала вона, не простягаючи руки. — А ви Соболь. Я вам не питаю, бо знаю.
— Мій дід був у вас, — сказав Матвій. — У вісімдесят четвертому.
— Був, — вона відступила, пропускаючи його у двір. — Тільки тоді я була не господинею, а ще дівчиною. Це моя мати його приймала. Вона тоді сказала йому те саме, що я тепер кажу вам: ти ж Соболь, синку.
Матвій зупинився на півкроці. У дідовому зошиті ця фраза стояла записана його рукою, дрібним поспішним почерком: *«Господиня виглядала так, ніби впізнала мене. Питала — "ти ж Соболь, синку?" — хоча я не називав прізвища.»*
— Чому ви всі мене знаєте? — спитав він, і в голосі його вперше за кілька днів прозвучала не втома й не страх, а чиста, нерозбавлена образа. — У кожному селі однакова розмова. «Чекали». «Знаємо». «Соболь». Що це все означає?
Ївга Степанівна подивилась на нього довго, без жалості й без осуду.
— Це означає, що ви йдете шляхом, який було прокладено не вами, — сказала вона нарешті. — І що кожне село, яке ви проїхали, свого часу отримало звістку: колись цією дорогою пройде той, хто мусить дійти. Зайдіть. Поїсте. А потім розповім вам те, заради чого ви приїхали.
---
Вона нагодувала його борщем із квасолею й чорним хлібом, мовчки, не розпитуючи й не пояснюючи, а коли він відсунув тарілку, села навпроти, склала руки на столі, і тільки тоді почала розповідати. Голос її був рівним і тихим, як у людини, що розповідає вже сотий раз, але кожного разу так само не хоче бути почутою.
*«Через дорогу від мене стоїть хата. Бачили, мабуть, коли їхали: стара, чорна, з вікнами, забитими дошками, з кривим ґанком. Нині вона порожня. Ніхто в ній не живе вже років шістдесят. Але не тому, що вона стара.*
*Жив у ній колись чоловік на ім'я Левко. Не злий, не добрий — звичайний. Мав дружину, двох дітей. Працював у лісі, возив дрова на ярмарок. Одного вечора, взимку, він пішов до сусіда по сіль і не повернувся. Знайшли його вранці під ялиною неподалік села, без жодного сліду на тілі, у розстебнутому кожусі, із застиглою на обличчі такою дивною усмішкою, що навіть бувалі чоловіки не змогли довго на нього дивитись.*
*Поховали його як належить. Родина ще кілька тижнів жила в хаті, оплакуючи його. А потім дружина почала помічати дивне. Щовечора, рівно о тій годині, коли чоловік пішов до сусіда, у хаті ставало холодно. Двері в сінях розчинялись самі. Хтось невидимий проходив кімнатою, хрускаючи підлогою, наче скидав із себе кожух. Потім було чутно, як відчиняється засув, як рипить поріг, як той, хто йшов, виходить надвір. А через годину повертався, важко дихаючи, кашляючи, ніби замерз до кісток.*
*Вона не могла довго це терпіти. Забрала дітей і перебралась до матері в сусіднє село. Хата стояла порожня. Тоді й виявилось найстрашніше.*
*Коли до неї заходив чужий, — гість, подорожній, той, хто не мав стосунку до родини, — хата дізнавалась про це одразу. І в ту мить, коли чужинець переступав поріг, вона починала повторювати. Не лякаючи, не мститься, лише повторюючи, наче не вміла інакше, — останній вечір Левка. Той самий холод. Той самий стук. Ті самі кроки у сінях. А потім чужий, що ночував під її дахом, прокидався вдосвіта з відчуттям, ніби щойно прожив чужий вечір, чужі останні години, і пам'ять про це не покидала його ніколи.*
*Декому цього вистачало, щоб збожеволіти. Декому — щоб піти за Левком слід у слід, до тієї самої ялини. Але кожен, хто там ночував, лишав у хаті щось своє, і хата його пам'ятала. Тому тепер вона знає про кожного, хто коли-небудь ночував у ній, — і про кожного, хто мав прийти.»*
Ївга Степанівна замовкла. У хаті було так тихо, що Матвій чув, як за вікном шелестить на вітрі стара яблуня.
— Хата чекала на вашого діда, — сказала вона нарешті. — Але мати моя не пустила його ночувати. Сказала: переночуєш у нас, а в тій хаті не треба. Дід послухався. І того разу пройшов далі.
— Далі, — повторив Матвій. — До безіменного села.
— Так, — сказала вона. — А назад його вже ніхто не бачив.
Вона підвелась і підійшла до вікна, відсунувши фіранку. Крізь скло було видно тільки чорний силует хати навпроти, ледь помітний у густому, дедалі темнішому надвечір'ї.
— Тепер, — сказала вона тихо, не обертаючись, — настала ваша черга. І цього разу, синку, я не маю права вас відмовляти.
Матвій відчув, як хрестик і зуб на шиї одночасно стали гарячими.
— Що ви маєте на увазі?
— Шлях далі веде тільки через ту хату, — сказала Ївга Степанівна. — Не в сенсі дороги. Дороги там обабіч, тільки вони нікуди не ведуть. А в сенсі проходу. Тому, хто хоче дійти до безіменного села, треба переночувати в хаті, що пам'ятає. Інакше ліс не пропустить.