Коли кличе зозуля

Розділ 21. Удома

Місто зустріло його о третій ночі жовтими плямами ліхтарів, порожніми перехрестями й світлофорами, що блимали жовтим, не звертаючи уваги на жодну машину. Матвій їхав повільно, майже на ходу засинаючи, і щоразу, коли повіки важчали, у вухах відлунювало те нескінченне, безперервне кування, що лунало за спиною в лісі.

Він не одразу впізнав власний двір. Той самий, з кленами, під якими він колись вперше почув зозулю, з лавкою, де вічно сиділи сусідські бабусі, зі зламаною гойдалкою на дитячому майданчику. Звичайний двір, звичайна ніч, звичайні вікна, в яких де-не-де блимали синюваті відблиски нічних телевізорів.

Він піднявся на свій поверх, ледве переставляючи ноги. Ключ ліг у замок не з першого разу. У квартирі пахло пилом і застояним повітрям, як пахне оселя, де кілька тижнів ніхто не жив, — книжки на полицях, недопита чашка кави на кухонному столі, дідів зошит, розгорнутий на тій самій сторінці, де він його залишив.

Матвій замкнув двері на обидва замки, накинув ланцюжок, зачинив усі вікна. Потім сів на край ліжка, не роздягаючись, і дістав із-під сорочки хрестик та зуб на шнурку. Обидва були теплі.

— Усе гаразд, — сказав він сам до себе. — Ти вдома. Тут нічого немає.

Телефон показував четверту ранку й чотири пропущені дзвінки від матері. Він написав їй коротко: «Я вдома. Живий. Усе розкажу вранці». Відповідь прийшла за хвилину: «Слава Богу».

Він ліг, не вимикаючи нічника, і провалився в сон, не встигнувши навіть подумати про те, чи вмикати наступного дня будильник.

---

Прокинувся він, як йому здалось, від звуку.

Матвій лежав не рухаючись, із розплющеними очима, дивлячись на смугу світла від вуличного ліхтаря, що лягла на стелю. За вікном було тихо. Годинник на тумбочці показував 03:07. Стільки ж, скільки було, коли він приїхав, ніби час у цій кімнаті зупинився і лише зробив колесо.

Звук повторився.

Тихий, обережний, два легких доторки до дерев'яного полотна, які він упізнав би серед тисячі інших звуків світу. Не стукіт у вхідні двері, ні. Стукіт у двері його спальні.

Матвій не дихав.

У квартирі, крім нього, нікого не було. Вхідні двері він сам замкнув на два замки й ланцюжок. Він пам'ятав це чітко, досконало, до дрібниць, так, як пам'ятають речі, що врятували тобі життя.

Стук пролунав вдруге. Гучніший. І разом зі стуком — голос, тихий, лагідний, настільки знайомий, що в Матвія перехопило подих.

— Матвійку, синку, ти спиш?

Мати.

Він не ворухнувся. Серце калатало так, що, здавалось, віддавало в ліжку.

— Матвійку, відчини, будь ласка. Я хвилювалась за тебе, приїхала подивитись, чи ти живий. Мені відчинив сусід, я ж маю ключ…

Вона мала ключ. Це була правда. Мати мала запасний ключ від його квартири, який він сам їй дав, коли переїжджав сюди, — на всяк випадок, мовляв, якщо щось станеться. Саме тому Матвій і не втримався від того, щоб підвести голову.

Він сів на ліжку.

Дві руки, скривавлені, стиснуті на ковдрі. Хрестик і зуб на шиї, що пекли шкіру, як два розпечені вуглі.

— Мамо? — вимовив він хрипко.

— Так, синку, це я, — відповіла вона. — Відчини, холодно в коридорі.

І тоді Матвій згадав.

Він згадав те, що чув у Чорноліс від діда Опанаса, від баби Килини, від Данила. Згадав, як голос за дверима в селі, що прикинувся голосом його діда, умовляв, благав, обіцяв правду, — і як звучав він саме так: лагідно, тепло, надзвичайно переконливо. Згадав, що його називали за іменем. Згадав: *«не відчиняй на третій раз»*.

Це було лише другий.

Він повільно, дуже повільно, дістав з тумбочки телефон і набрав материн номер.

Гудки йшли довго. Три. Чотири. П'ять. Голос за дверима змовк, ніби прислухався.

— Алло? — відгукнулась мати, сонна, злякана. — Матвійку? Що сталось? Ти вдома?

Він заплющив очі.

— Мамо, де ти зараз?

— Як де? Вдома, в ліжку. Уже ніч. Ти мене розбудив.

— Ти не в моєму під'їзді? Не біля моїх дверей?

Мовчання. Потім: тихо, жахливо, пошепки:

— Матвійку… що там у тебе?

Він повільно опустив телефон. Мати лишилась на лінії, кликала його, але слова стали безформним шумом, ніби хтось увімкнув радіо в сусідній кімнаті.

У коридорі за дверима, зовсім поруч, хтось засміявся.

Тихо, коротко, дрібно, на одній ноті. Сміх, у якому не було ні радості, ні злості, лише стомлена, терпляча байдужість істоти, що ніколи не поспішає, бо знає: чекати доведеться недовго.

— Розумний хлопчик, — сказав голос, і він більше не був материним. Він не був і дідовим. Він не був нічиїм. — Шкода. Було б швидше.

Стук пролунав утретє.

Тихий, рівний, без жодного слова.

Матвій притиснув обидві долоні до рота й лежав так, не рухаючись, не відповідаючи, дивлячись на двері, на смужку світла під ними, де час від часу з'являлась і зникала тінь, ніби хтось повільно, терпляче перебирав ногами по підлозі коридору. Він лежав так довго. Дуже довго. Телефон у його руці продовжував тихо хрипіти материним голосом. А хрестик і зуб на його грудях пекли так, що на шкірі лишались червоні відбитки.

Нарешті, десь перед світанком, за вікном почало сіріти. Стук не повторився. Тінь під дверима зникла.

---

Ранок прийшов сірий, безрадісний, із дрібним дощем. Матвій вийшов у коридор, тримаючись за стіну, і побачив те, чого, мабуть, і чекав: на дерев'яному полотні вхідних дверей, зсередини, а не ззовні, лишились три глибокі, свіжі подряпини. Три паралельні смуги, що йшли згори вниз, ніби хтось провів по дереву нігтями, стоячи там, де стояти не міг.

Він довго дивився на них. Потім повернувся, зайшов до кімнати, склав у рюкзак зошит, фотографію, диктофон, копію австрійської карти. Телефон завібрував: мати, вже в десятий раз.

— Матвійку, — прошепотіла вона, коли він відповів. — Скажи, що ти в безпеці.

— Я їду, мамо, — сказав він. — Дякую, що відповіла. Ти врятувала мені життя.

— Що?..

— Потім, — сказав він. — Усе розкажу, коли повернусь.

Він поклав слухавку, не в змозі пообіцяти нічого більше.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше