Розділ 2. Вільхівка. Та, що в дзеркалі

Вільхівка виявилась меншою, ніж Матвій очікував, — десяток хат уздовж єдиної вулиці, половина з них явно покинута, з забитими дошками вікнами й подвір'ями, порослими бур'яном вище пояса. Асфальт закінчився за кілька кілометрів до в'їзду в село, далі йшла розбита, вибоїста грунтівка, якою машина пробиралась обережно, підстрибуючи на кожній ямі.

Він зупинився біля першої ж хати, де в дворі виднілась жива душа, — немолода жінка розвішувала білизну, кидаючи на незнайомий автомобіль насторожений, оцінюючий погляд.

— Добрий день, — сказав Матвій, виходячи з машини. — Перепрошую за турботу. Я етнограф, шукаю людей, які могли б розповісти старі бувальщини, перекази. Чи є у вас хтось у селі, хто пам'ятає такі історії?

Жінка довго дивилась на нього, потім на машину, потім знову на нього, ніби зважуючи, наскільки небезпечним чи, навпаки, нешкідливим може виявитись цей міський гість.

— До баби Ганни вам треба, — сказала вона нарешті, вказуючи рукою кудись у глиб вулиці. — Остання хата перед лісом. Вона найстарша в селі, усе пам'ятає, хоч і неохоче розповідає чужим.

— Дякую, — сказав Матвій, уже сідаючи назад у машину. — А чому неохоче?

Жінка стенула плечима, відвертаючись до своєї білизни.

— Не кожному варто чути деякі історії, — сказала вона коротко, не пояснюючи далі, і Матвій, не наважившись наполягати, поїхав у вказаному напрямку, відчуваючи, як перше, невиразне занепокоєння починає вкорінюватись десь глибоко під ребрами.

---

Хата баби Ганни стояла справді останньою, за нею вже тільки темна стіна лісу, густого, старого, що здіймався вгору крутим, непрохідним схилом. Сама господиня зустріла його на порозі, маленька, зсутулена жінка, років за вісімдесят, з очима настільки світлими, майже прозорими, що Матвію на мить здалось, ніби вони бачать значно більше, ніж мали б бачити звичайні людські очі в такому віці.

— Соболь, — сказала вона, не чекаючи на представлення, вдивляючись у його обличчя пильно, майже вивчаюче. — Такий самий погляд, як у твого діда.

Матвій завмер, рука, якою він тягнувся потиснути долоню господині, застигла на півшляху.

— Ви знали мого діда?

— Приїжджав сюди, — сказала баба Ганна, впускаючи його до хати жестом, що не допускав заперечень. — Сорок років тому, здається, чи вже й більше. Такий самий, як ти, з блокнотом, з питаннями про старі казки. Я тоді молодшою була, але вже й тоді знала більше за багатьох.

Усередині хата виявилась темною, прохолодною, попри теплий день, — стіни, завішані вишитими рушниками, старовинні ікони в кутку, і запах, густий, трав'яний, суміш сушеного зілля й чогось іще, чого Матвій не міг одразу визначити.

— Сідай, — сказала баба Ганна, вказуючи на дерев'яну лаву біля столу. — Записуй те саме, що й дід твій записував, чи щось нове хочеш?

— Усе, що розкажете, — сказав Матвій, дістаючи диктофон і блокнот тремтячими від хвилювання руками. — Можна ввімкнути запис?

Стара кивнула, сідаючи навпроти, складаючи вузлуваті руки на колінах.

— Тоді слухай, — сказала вона, — історію про ту, що в дзеркалі. Стару, як наше село, стару, як той ліс за моєю хатою.

---

*"Жила колись, ще за часів моєї бабусі, жінка на ім'я Одарка — вродлива, але недобра, заздрісна до чужого щастя більше, ніж до власного горя. Одного разу вона посварилась з сусідкою за якусь дрібницю, прокляла її, бажаючи, щоб та "ніколи більше не впізнала власного обличчя". А сусідка, бідолашна, незабаром і справді почала щось втрачати — не обличчя, спершу, а щось значно тонше. Дивилась у дзеркало й бачила себе, ніби не зовсім собою, ніби щось чуже визирало з-за її власних рис.*

*Одарка, побачивши, як діє її прокляття, не зупинилась. Почала промовляти його знову й знову, на кожного, хто насмілювався суперечити їй чи просто жити щасливіше за неї. А потім, кажуть, сама заплуталась у власному дарі — одного вечора подивилась у дзеркало й побачила там не себе, а усіх тих, кого обікрала, усі ті обличчя разом, що дивились на неї з того боку скла, чекаючи на свою чергу забрати бодай щось назад.*

*З того часу, кажуть, Одарка не померла звичайною смертю. Вона залишилась у дзеркалах — не в одному конкретному, а в будь-якому, куди подивишся занадто довго в чужій хаті, у незнайомому місці, особливо ввечері, коли світло тьмяне, а власне відображення починає здаватись не зовсім своїм. Якщо подивишся занадто довго, вона може подивитись у відповідь — і якщо твоє обличчя здасться їй досить цікавим, досить гідним, вона забере його собі, лишивши тобі натомість щось від себе самої."*

---

— А як розпізнати, що це сталось? — спитав Матвій, коли баба Ганна закінчила, голос його звучав рівно, професійно, попри те, що внутрішньо щось глибоко всередині нього реагувало на цю історію значно гостріше, ніж мало б реагувати на звичайну етнографічну розповідь.

— Не впізнаєш одразу, — сказала стара. — Люди навколо помітять раніше за тебе самого. Скажуть — ти якийсь не такий став, погляд інакший. А сам ти довго можеш не розуміти, що дивишся на світ уже не зовсім своїми очима.

— А є спосіб захиститись? Чи повернути назад?

Баба Ганна довго мовчала, дивлячись на нього тим самим пильним, оцінюючим поглядом, яким зустріла на порозі.

— Не дивись занадто довго в чуже дзеркало, — сказала вона нарешті. — Особливо в такому місці, де ти гість, де тебе не знають, де нікому до тебе насправді байдуже, живий ти чи ні. Найкраще — взагалі не дивись, якщо можна цього уникнути. А якщо вже подивився й щось відчув неправильне, — перехрестись і одразу відвернись, не чекай, не вдивляйся, щоб перевірити, чи здалось тобі, чи ні.

Матвій записав усе ретельно, вимикаючи диктофон, коли переконався, що стара закінчила, — і вже збираючись прощатись, не втримався від останнього питання.

— Ви сказали, мій дід теж записував цю історію. Він щось питав про неї особливого, чи, може, казав щось дивне після?

Обличчя баби Ганни на мить спохмурніло, ніби тінь давнього, неприємного спогаду промайнула крізь її світлі, майже прозорі очі.