Розділ 1. Маршрут діда

Зошит лежав на дні материної шафи, під стосом постільної білизни, яку вже років зо п'ять ніхто не діставав, — Матвій знайшов його випадково, коли розбирав речі після того, як мати нарешті погодилась переїхати до меншої квартири ближче до центру.

Старий, товстий, у потрісканій дерматиновій обкладинці, із жовтими, ламкими сторінками, помережаними дрібним, нахиленим почерком, — на титульному аркуші, вицвілим чорнилом, значилось: *"Польові записи. Експедиція 1984 р. Соболь І. П."*

— Це ж дідусів, — сказав Матвій, гортаючи сторінки обережно, боячись, що папір розсиплеться під пальцями. — Я думав, усі його архіви передали в інститут.

Мати, яка саме пакувала посуд у сусідній кімнаті, зазирнула у двері, і обличчя її на мить застигло — вираз, якого Матвій не бачив у неї вже багато років, щось середнє між тугою й давнім, непроясненим страхом.

— Не весь передали, — сказала вона коротко. — Цей зошит ми з батьком знайшли вже після... — вона затнулась, — після того, як він зник. У машині, яку знайшли покинутою біля лісу. Я не хотіла, щоб ти його бачив.

— Чому?

— Бо там останнє, що він записав перед зникненням, — сказала мати, і голос її тепер звучав напружено, майже благально. — Матвійку, поклади його назад, будь ласка. Деякі речі краще лишити похованими разом із минулим.

Але Матвій, двадцять сім років, аспірант кафедри етнографії, що саме в ці місяці мучився над темою власної дисертації, не в змозі знайти бодай скільки-небудь оригінальний матеріал серед уже сто разів переораних архівів, тримав у руках те, чого шукав, сам того не усвідомлюючи, — справжнє, невидане, польове поле для дослідження.

— Мамо, — сказав він обережно, — я маю це прочитати.

---

Удома, тієї ж ночі, Матвій розклав зошит на кухонному столі, вмикаючи настільну лампу, бо верхнє світло, здавалось, не досить добре освітлювало вицвілі, дрібні літери. Дідові записи виявились саме тим, чим мали бути, — польовий щоденник етнографа, що їздив селами, записуючи бувальщини, перекази, старі обрядові пісні, збираючи той самий фольклорний матеріал, яким тепер мучився сам Матвій, тільки сорок років тому, коли ще можна було знайти справжніх, літніх оповідачів, чия пам'ять сягала глибше за будь-який сучасний архів.

Він гортав сторінку за сторінкою — назви сіл, дати, короткі нотатки про респондентів, уривки записаних історій, — Вільхівка, Чорноліс, Мокра Балка, Солоні Яри, назви, звучні, напівзабуті, деякі з яких давно зникли з сучасних адміністративних карт, поглинуті більшими, укрупненими громадами.

А потім, ближче до кінця зошита, почерк діда почав змінюватись, — спершу ледь помітно, літери ставали нерівнішими, похапцем, ніби автор писав поспіхом, у тривозі, якої не було на початку записів.

*"20 вересня. Вовчі Хутори. Старий Гаврило відмовився розповідати далі, коли я спитав про дорогу до безіменного. Каже — не варто мені туди їхати, бо "вже раз туди хтось наш їздив і не повернувся". Не розумію, про кого він. У моєму роду ніхто не був етнографом до мене."*

Матвій перечитав рядок двічі, відчуваючи, як щось непевне, невиразне ворушиться в грудях, — не страх ще, а радше цікавість, та сама, що привела його в науку, бажання розплутати нитку, яку обірвали сорок років тому.

*"23 вересня. Залісся. Записав історію про хату, що пам'ятає смерть. Господиня, у якої ночував, виглядала так, ніби впізнала мене. Питала — "ти ж Соболь, синку?" — хоча я не називав прізвища."*

*"25 вересня. Знайшов на старій мапі позначку без назви, там, де має бути наступне село за маршрутом. Місцеві кажуть, туди давно ніхто не їздить. Їду завтра."*

На цьому записи обривались. Останній аркуш був не дописаний до кінця, останнє речення обривалось на півслові, ніби рука, що тримала ручку, раптом мусила відкласти її заради чогось значно важливішого.

Матвій довго сидів, дивлячись на цю обірвану фразу, відчуваючи, як тиша нічної кухні раптом здається значно важчою, значно насиченішою, ніж мала б бути тиша звичайної міської квартири.

І саме тоді, крізь прочинене вікно, з темряви двору, де росло кілька старих кленів, долинув звук, якого Матвій не очікував почути серед бетонних багатоповерхівок, — протяжний, двоскладовий крик зозулі.

Він підійшов до вікна, визираючи в темряву, — двір був порожній, тихий, жодної живої душі о такій пізній годині, — а крик повторився ще раз, потім ще, ближче, ніж мав би лунати з будь-якого реального дерева в такому щільно забудованому районі.

Матвій зачинив вікно, усміхаючись сам собі над власною, раптовою, безглуздою тривогою, — звичайний птах, нічого особливого, навіть якщо о такій годині зозулі зазвичай не кують.

Він повернувся до зошита, прийнявши рішення, яке ще годину тому здавалось би йому неможливим, непрактичним відхиленням від затвердженого плану дисертації, — він проїде тим самим маршрутом. Ті самі села, у тому самому порядку, записуючи ті самі, чи, можливо, нові версії тих самих бувальщин, які дід не встиг завершити записувати сорок років тому.

Наукова цінність такого дослідження була очевидною — порівняльний аналіз фольклорного матеріалу з часовим розривом у чотири десятиліття, рідкісна, майже унікальна можливість простежити, як змінюються чи зберігаються усні перекази в умовах стрімкої урбанізації й демографічного спустошення українського села.

Принаймні так він пояснював собі це рішення, записуючи в власний, новий блокнот перші пункти маршруту, скопійовані з дідового зошита, — Вільхівка, перше село в списку, за якихось триста кілометрів на захід, куди він мав намір вирушити вже за два дні, щойно владнає формальності з науковим керівником.

Він не сказав матері про своє рішення тієї ночі. Не сказав і наступного дня, коли вона, прощаючись перед від'їздом до нової квартири, ще раз, наче між іншим, нагадала йому забути про той зошит, покласти його кудись подалі, не копирсатись у справах, яких він усе одно не зрозуміє.

Матвій тільки кивнув, обіцяючи те, чого не мав наміру виконувати, — і коли за два дні він сідав у машину, рюкзак із диктофоном, блокнотами й копією дідового маршруту на пасажирському сидінні, він не звернув жодної уваги на те, що з того самого двору, звідки лунав нічний крик, тепер, посеред білого дня, йому вслід прокувала зозуля — один раз, другий, третій, — а він, заводячи двигун, думав тільки про дорогу попереду, навіть не намагаючись порахувати, скільки разів вона прокувала насправді.