Дванадцята глава. Колісниця чотирьох вітрів

Над Фесвою Гілеадською спускалася ніч, густа й душна, наче овеча вовна, просякнута придорожнім пилом і чебрецем. Земля за Йорданом дихала спекою, що накопичилася за день у червоних скелях та глибоких ущелинах, а небо над головою здавалося не синім, а глибоким, майже чорним оксамитом, на якому хтось розсипав жмені нешліфованих діамантів. Дикі маслини на схилах стояли непорушно, мов застиглі вартові, і навіть сухий ліванський вітер, що зазвичай приносив подих пустелі, затих, злякавшись власного шелесту. Усе завмерло у передчутті чогось страшного й величного, як це буває лише тоді, коли вічність торкається тлінного людського світу.

У низькій мазанці з дикого каменю, обмазаній сірою глиною, не спали. Віконця, прорубані в товстих стінах для захисту від спеки та хижаків, світилися тьмяним, тривожним вогником глиняного каганця, в якому догорали залишки дешевої оливкової олії. Там, у тиші, що порушувалася лише уривчастим диханням породіллі, народжувалося не просто нове життя, а гроза майбутніх царів. Батько дитини, старий Собіх, чий лоб був поораний зморшками від вічної праці на каменистій ниві, сидів на порозі, стискаючи мозолястими пальцями руків'я старого залізного ножа. Його очі, звиклі вдивлятися у сутінки пустелі, раптом побачили те, від чого кров застигла в жилах і серце забилося десь у самому горлі.

Йому не здалося: кімната раптом залилася нетутешнім, неземним світлом, що затьмарило убоге полум'я каганця. До колиски немовляти, яке щойно видало свій перший крик, підійшли мужі нечуваної краси. Тіла їхні були виліплені з чистого, білого вогню, а очі палали, мов розжарене вугілля в кузні. Дивні прибульці не торкалися землі, їхні кроки були беззвучними, але повітря навколо них вібрувало від потужної, грозової сили. Один із вогненних мужів схилився над дитиною і замість звичайного сповитка загорнув маленьке тільце у яскраві, тріскучі язики справжнього полум'я, які не обпікали, а лагідно пестили ніжну шкіру. Інший же, піднісши до рота немовляти палаючу головешку, нагодував його чистим вогнем, ніби це було солодке материнське молоко. Дитя не заплакало, лише широко розплющило темні, бездонні очі, в яких відбилася вся грізна велич майбутнього служіння.

Раннє дитинство хлопчика, якого назвали Іллею, минало серед цих похмурих, диких пагорбів Гілеаду, далеко від пишних міст та гамірних базарів. Він ріс самотнім, дивним малям, чужим для своїх однолітків, які боялися його важкого, не по-дитячому мудрого погляду. Поки інші діти гралися в пилу глиняними черепками чи ганяли кіз по схилах, малий Ілля міг годинами сидіти на самому краї скелястого урвища, загорнувшись у грубий плащ із верблюжої вовни. Його обличчя, швидко обпалене безжальним палестинським сонцем, ставало схожим на камінь, а вітер пустелі заплутував його довге, жорстке волосся, яке ніколи не знало ножиць.

Природа навколо нього розмовляла з ним своєю особливою, прадавньою мовою. Коли над горами збиралася рідкісна, але люта буря і перші важкі краплі дощу вибивали пил із сухої трави, Ілля не ховався у хаті. Він підставляв обличчя спалахам блискавок, які наче впізнавали свого майбутнього володаря і сліпуче висвітлювали його тонку постать на тлі грозового неба. Грім, від якого здригалися скелі, здавався йому рідним голосом, а дикі круки, що кружляли над ущелинами, зліталися ближче і сідали поруч на каміння, пильно вдивляючись у хлопчика, ніби вже тоді знали, що колись їм доведеться рятувати його від голодної смерті. Він зростав посеред мовчання пустелі, насичуючись її самотністю, загартовуючи свій дух, як гартують залізо у горнилі, готуючись стати тією самою вогненною стрілою, яку Господь невдовзі випустить у саме серце розпусного Ізраїльського царства.

Роки котилися над Гілеадом, наче важкі круглі камені, що їх весняні потоки зривають із гірських круч, залишаючи по собі лише глибокі, невигойні русла. Хлопчик зник, згорів у променях безжального сонця, і на його місці виростав юнак, чиє тіло скидалося на корінь старої маслини — таке ж жилаве, міцне й обвітрене всіма вітрами піднебесся. Сама земля, дика й мовчазна, взялася за його виховання, зачинивши перед ним двері до звичайних людських радощів. У той час, коли в долинах юнаки його віку вчилися задивлятися на чорні коси дівчат біля криниць або підраховували прибутки від продажу першої вовни на торжищах, Ілля підкоряв собі мовчання. Він навчився слухати те, чого не чув жоден смертний: як у глибині потрісканого ґрунту засинає життя під час літньої спеки, як шепочуться між собою нічні кажани в печерах і з яким стогоном сухий камінь віддає останнє тепло нічному холоду.

Розуміння своєї страшної долі приходило до нього не через сувої законів чи повчання старців, а через велику, болючу чутливість до неправди, що почала отруювати повітря навколо. Коли він іноді спускався ближче до поселень, його погляд, гострий, мов наконечник фінікійського списа, бачив те, від чого інші відвертали очі. Він бачив, як збіднілі орачі, чиї поля висохли під суховієм, потайки витягали з торб маленьких глиняних ідолів Астарти й мазали їхні ніздрі жертовним жиром, сподіваючись на дощ. Він бачив, як на високих пагорбах, де колись приносили жертви Єдиному, тепер будували жертовники з гладкого каміння, прикрашені стовпами на честь Ваала — бога грози й родючості, якого чужоземна цариця привезла зі свого заморського Сидона. Цей чужий, солодкуватий дим від спалених пахощів, що доносився з височин, душив Іллю, викликаючи в його грудях глухий, праведний гнів, подібний до гуркоту підземного вогню.

Усе, що формувало його залізну волю, було викуване в хвилинах повної, абсолютної самотності, коли він остаточно залишив убогу батьківську мазанку і пішов туди, де закінчувалися навіть козячі стежки. Його домом стали глибокі розщелини Ваді-Керит, де між прямовисних скель ховався від сонця тонкий, холодний струмок. Там, харчуючись диким медом, що стікав по камінню з гнізд диких бджіл, та корінням пустельних трав, він проходив своє головне загартування. Тут він зрозумів, що людина — це лише порожній глечик, який має повністю випорожнитися від усього земного, аби Творець міг наповнити його своїм палючим духом. Щоразу, коли голод чи втома підступали до його тіла, Ілля заплющував очі, і перед його внутрішнім зором знову поставали ті самі вогненні мужі з його немовлячих видінь. Він відчував, як у його жилах замість крові починає пульсувати чистий, нестримний вогонь, який неможливо загасити жодною людською силою.