Шоста глава. Життя між двома пустелями

Там, де небо здавалося вищим, а нічні зорі горіли так ревно й крупно, наче розсипані по чорному оксамиту курячі яйця, лежала земля Уц. У цьому суворому краї, де скелі дихали денною спекою, а вночі застигали від крижаного подиху вічності, народився хлопчик, якого назвали Іовом. З першим своїм криком він зачув тужливий свист пустельного вітру, що пробивався крізь шкури батьківського намету, і та колиска виховала в ньому душу міцну, мов прадавній кремінь. Малою дитиною він не бігав безтурботно за ягнятами; його очі, глибокі й темні, уже тоді годинами вглядалися в розпечений обрій. Він ріс під наглядом сивого патріарха-батька, який змалечку вчив його піднімати очі до неба й поважати кожну живу стеблину, вирвану в пустелі ціною кривавого поту. Хлопець переймав дивну, невластиву дітям мудрість: у кожному пориві бурі він чув Божий голос, а в тиші безводних долин бачив Його невидиму присутність. Не було в ньому ні лукавства, ні дитячої кривизни; Бога він починав боятися так, як слухняний син боїться засмутити батька, і від усякого злого помислу біг, мов від скаженого собаки.

Коли ж юність торкнулася його плечей, зробивши їх широкими й могутніми, як базальтові стовпи, Іов зустрів ту, що мала стати його єдиним земним притулком і розрадою. Її звали Хела, і краса її була тихою, мов нічне джерело під покровом пустельних пальм. То не було звичайне кохання, що спалахує від випадкового погляду і згасає, як сухий чагарник у вогні; то було глибоке, мовчазне злиття двох душ перед обличчям самого Творця. Коли Іов уперше привів її до свого намету, над землею Уц стояла така благословенна, зоряна тиша, що здавалося, сама земля святкує цей союз. Вони ділили навпіл кожну краплю води, кожен шматок прісного хліба, і віра їхня спліталася в єдину, міцну нитку, яку не могла розірвати жодна пустельна завірюха. Роки текли, наче золотий пісок у пісочному годиннику Небес, і благословення Господнє зійшло на їхній дім незаперечною, сліпучою величчю. Його багатство зростало так, що людські язики втомлювалися рахувати: сім тисяч овець біліли по долинах, наче сніг, три тисячі верблюдів поважно ходили, піднявши голови, п’ятсот пар волів орали масну землю, а слуг у нього було стільки, що можна було заселити ціле місто.

Але справжнім вінцем цього кохання і цієї непохитної віри став плач первістка, що порушив нічну тишу шатра. То народився Еліав. Серце Іова тоді вперше зазнало того страшного, солодкого болю, який знає лише батько. Слідом за ним, рік за роком, Небо дарувало їм нові життя: народився Ішмаель із пальцями, що вже пахли землею; тихий поет Натан, який ще в колисці задивлявся на зорі; нестримний Барак, чий дитячий сміх лунав як літня гроза; кволий музикант Самуїл; бунтівний Ханан і, нарешті, малий Давид — вічна весна патріарха. Разом із ними підростали й три красиві, мов намальовані, доньки: Тамар, Авігайль та Міріам, чиї голоси наповнювали просторі намети шумом крил небесних ангелів. Десять окремих усесвітів, десять автономних життів розквітли навколо базальтового серця Іова, і він став найщасливішим чоловіком на всьому Сході, тримаючи свій дім у абсолютній чистоті перед німим, але досі лагідним небом.

Минали роки, і діти Іова підростали, перетворюючись на могутні кедри та розкішні пальми пустелі Уц. Юність вливала в їхні жили гарячу, нестримну кров, і міцний кам’яний дім первістка Еліава дедалі частіше відчиняв свої важкі дубові двері для веселощів. Сини патріарха завели непорушний звичай бенкетувати по черзі, кожен у свій визначений день збираючи за довгими столами братів та своїх прекрасних сестер. Там, під склепінням тесаних стін, лилося густе, мов кров, вино, столи вгиналися від печеного м’яса молодих ягнят, а сміх Барака й бунтарські промови Ханана змішувалися з кришталевими звуками лютні Самуїла. Молодість святкувала своє тріумфальне існування, не знаючи ні страху перед майбутнім, ні думок про тлінність буття. Вони пили життя великими, жадібними ковтками, а над ними, крізь широкі отвори даху, мовчки світили холодні й крупні пустельні зорі.

Але в ті самі години, коли в домі Еліава не вщухали радісні вигуки, у чорному наметі патріарха панувала зовсім інша, молитовна тиша. Іов не спав ночами. Поки його дружина Хела тихо дихала уві сні, старий батько сидів на колінах, і серце його заходилося від глухого, пророчого трепету. Страх, сильніший за страх перед пустельним левом, стискав його груди — страх, чи не згрішили його діти в думках своїх проти Бога під час галасливих веселощів, чи не зневажили Творця у хвилину винного сп’яніння. Він знав, як легко людська душа спокушається гординею, коли скарбниці повні, а тіло не знає хвороб.

Рано-вранці, ще до того, як перший багряний промінь сонця розтинав сизу імлу над соляною рівниною, Іов уже був на ногах. Повільним, урочистим кроком він виходив до кам’яного жертовника, що височів на пагорбі. Власними руками він брав найкращих, безневинних ягнят з отари й приносив за кожного з десяти своїх дітей окреме цілопалення. Густий, білий дим піднімався від жертовного вогню прямо в прозоре, кришталеве піднебесся, несучи з собою палкі благання батька про прощення дитячих провин. Іов стояв серед цього диму, схожий на прадавнє базальтове висічення, обличчя його покривалося сивим попелом, а руки були простягнуті догори. Так робив Іов в усі дні, тримаючи свій рід у абсолютній чистоті перед небом і вірячи, що цей кривавий відкуп назавжди захистить його дітей від невидимого гніву Небес.

Проте в надзоряних висотах, куди не сягає найзіркіший погляд пастуха, де немає ні дня, ні ночі, а лише вічне, сліпуче світло престолу, збиралися чорні, невидимі для землі хмари. То був день, коли сини Божі, величні ангели та духи, що керують рухом зірок і хмар, прийшли постати перед Господом, щоб скласти свій звіт про долі всесвіту. І серед цього сяючого воїнства, тихо й беззвучно, наче отруйний туман над болотом, з’явився Сатана — дух гордий, похмурий і самотній. Обличчя його було покрите тінню вічної заздрості, а в очах горіла глуха, підземна лють на все, що дихало любов’ю та праведністю на цій маленькій земній тверді.