Четверта глава. Коріння на кручах

Ніч, густа й темна, мов добре зварений чернечий квас, обійняла печеру Махпела. Сама земля навколо Хеврону притихла, наче зляканий півень перед світанком, заворожена величчю смерті. Срібний місяць витанцьовував на крилах жертовних птахів і рідким склом обливав круті схили, заглядаючи в чорне гирло грота, де на кам’яному ложі спочивав старий Авраам, схожий у своїй нерухомості на давнього царя підземного світу. Брати зібралися разом востаннє, стоячи навколо гробниці нерухомо, наче витесані з базальту боввани; тільки важке дихання видавало в них живих людей, а не порожні глиняні глеки.

Ісаак, головний законний спадкоємець, чиє обличчя вже тоді несло на собі печать тихої зажури та майбутньої сліпоти, стояв, схилившись і ховаючи очі в складках важкого вовняного плаща. Поруч із ним висився Ізмаїл — дикий, мов пустельний віслюк, із палкими очима, в яких відбивався холодний блиск далеких зірок. Його жилава рука міцно стискала руків’я бронзового ножа, а в кожному русі відчувалася сила лісового звіра, готового до стрибка. Трохи віддалік, похнюпивши носи, тулилися один до одного решта синів від другої дружини Кетури — Зімран, Йокшан, Медан, Мідіян, Ішбак та Шуа — бліді, мовчазні, ображені батьківською волею, що прирекла їх на вічне блукання. Вони дивилися на батька, але бачили лише безкрайні дороги, які вже завтра розведуть їх у різні боки всесвіту, перетворюючи колишню єдину кров на вічних і дуже заклопотаних ворогів.

Коли перші промені світанку, колоритні й багряні, мов розведене вино, торкнулися верхівок пагорбів, важкий камінь із глухим гуркотом запечатав вхід до печери, назавжди сховавши в темряві вікову мудрість патріарха. Тієї ж миті табір сколихнувся, і почалося таке велике розвіювання, наче хтось сипнув маком на сильному вітрі. Сини не просто розійшлися, а розлетілися світом у абсолютно протилежних напрямках, наче сполохані дикі качки після невдалого кидка важкого мисливського каменя.

Зімран, Медан та Ішбак, прихопивши кілька дірявих бурдюків, упевнено почимчикували на далекий захід, сподіваючись знайти там хоча б бочку солоних етруських огірків. Йокшан і Шуа, які найбільше в житті боялися протягів, з якогось бісівського переляку рушили на люту й ніким не досліджену північ. Мідіян вирішив, що його худі ноги створені для розкоші, і поплентався на схід, ближче до вавилонських пирогів. Ісаак залишився сидіти біля своїх глибоких хевронських колодязів, підраховуючи прибутки та з сумом чекаючи на майбутні сімейні клопоти з Ревекою.

Ну а Ізмаїл, син рабині, круто повернув своїх верблюдів на далеку північ, відчуваючи, як у грудях закипає дика туга за простором, де немає жодних кордонів, законів і судових писарів. Сонце Хеврону швидко зблідло позаду, перетворившись на далеку жарину, а ізмаїльські верблюди уже топтали чужі, ніким не міряні землі. Великий клан вигнанця рухався вперед, залишаючи після себе випалену кострищами траву та глибокі колії від важких гарб, навпомацки прокладаючи шлях крізь неосяжні степи до повноводних і прохолодних берегів Борисфена.

Минали роки, і звичний пустельний пісок під ногами людей Ізмаїла остаточно поступився місцем такій чорній і жирній землі, яка під час дощу липла до коліс гарб із наполегливістю голодної тещі. Зникли криві палестинські оливи, а замість них уздовж річкових русел виросли велетенські дуби, що стояли, наче сторожові вежі невідомих і дуже похмурих богів. Небо тут більше не притискало людей до землі спекою — воно стало високим, сірим і часто плакало такими затяжними холодними дощами, наче нагорі хтось без упину мив брудний посуд. Люди Ізмаїла, звиклі до сухого повітря й гарячих каменистих плато, вперше дізналися, що таке справжній північний холод, який пробирає до самих кісток, і що таке лісова темрява, де за кожним стовбуром ховається якийсь мовчазний звір із явними намірами когось з'їсти.

Подолавши безкрайні, порослі ковилою степи, де вітер гуляв без жодного впину, мов п'яний на ярмарку, караван нарешті вперся в стіну пралісу, за якою невдовзі блиснула синя стрічка величної річки — Борисфена. Ця сувора земля зустріла вигнанців без жодних килимів чи лагідних слів, зате з величезною, глибокою багнюкою біля самого берега. У тій багнюці з купецькою гідністю купалася дика лісова свиня такої неймовірної та страшної величини, що з переляку її можна було легко переплутати з доброю ханаанською конякою. Ізмаїл, чиє обличчя потемніло від пилу й сіверських морозів, зупинився на кручі й зрозумів, що легкі шкіряні сандалії та тонкі полотняні шатра тут годяться хіба що комарів смішити. Люди клану негайно почали зариватися в землю, будувати глибокі землянки, крити їх дерном і міняти південні покривала на важке, волохате хутро куниць та ведмедів.

Шукаючи бодай якогось стартового капіталу чи сухого коржа, кмітливий Ізмаїл найнявся помічником до місцевого хитрющого збирача мита з купецьких човнів. Той всього за три дні навчив хлопця так майстерно рахувати мішки з зерном та хутром на користь господаря, що навіть сам збирач не міг відрізнити власну законну вигоду від Ізмаїлової спритності. Проте примхлива доля швидко повернулася до вигнанця своєю тильною стороною: під час палкої суперечки про податки Ізмаїл випадково перекинув цілий глек із риб'ячим жиром на святковий шкіряний плащ тутешнього грізного старійшини. Довелося сину Агар поспіхом тікати через густі очерети та прибережні плавні, міцно тримаючи в зубах недоїдений шматок в’яленого річкового м’яса.

Він довго й сумно блукав крутим глиняним берегом, роздумуючи про те, що бути вигнаним із дому патріарха — це ще пів біди, а от залишитися без копійки на чужому й холодному Борисфені — це вже справжнє вище мистецтво, яке вимагає або геніального розуму, або дуже швидких ніг. Зрештою він прибився до тутешніх бідних рибалок, які жили в очеретяних куренях. Його головним щоденним обов'язком стало виплутувати з грубих мотузяних сіток слизьких жаб, чистити дрібну рибу та величезною лопуховою гілкою відганяти хмари настирливих комарів від блискучої лисини старого сивого ватага, який за це іноді ділився з ним вареною риб'ячою головою.