Третя глава. Жертовний вогонь

Ось ви, ласкавий читачу, будете дивуватися й хитати головою, слухаючи прадавні перекази про патріарха Авраама та дружину його Сару. «Та як же це, — скажете ви, — як то воно так вийшло, що їхній первісток з’явився на світ лише тоді, коли батькові стукнуло сто років, а матері — дев'яносто? Це ж які такі знахарі чи баби-повитухи крутили там свої таємні маніпуляції?» Та й взагалі, як можна було топтати грішну землю по півтора-два століття й не перетворитися на суху та зморщену курагу? Не поспішайте хреститися, плювати через ліве плече чи звинувачувати перекладачів у тому, що вони з п'яних очей домалювали зайві нулі в сувої. Усе в природі тоді трималося зовсім іншого, куди розумнішого ладу, і ніякого нечистого духа тут немає.

Річ у тім — і хай це не видасться вам химерою або вигадкою замурзаного шинкаря, — що за часів Авраама наш сьогоднішній рік за їхніми тодішніми мірками вважався аж за два! Стародавній люд не мав кишенькових годинників чи вигадливих таблиць, а міряв життя виключно мозолями та шлунком. Сіяли вони зерно в один рік, а земля тоді була така лінива, поважна й нікуди не поспішала, що чекати доводилося довго-довго, тож збирали врожай і жали золоте колосся аж наступного року. Оцей повний, затяжний колообіг від кинутого в сиру ріллю зерна до спеченого на багатті гарячого коржа вони щиро й вважали за одне своє літо.

От і виходить за найпростішим базарним рахунком, що їхні сто літ — це по-нашому, по-нинішньому, всього лише якихось п’ятдесят! Тож коли народився малий, Авраамові за сучасним відліком було якраз п'ятдесят, а Сарі — сорок п'ять. Самісінький, можна сказати, розквіт сил, коли чоловік ще здатний наздогнати втікачку-козу чи провчити сусідського розбишаку, а жінка крутить важкі кам'яні жорна так, що аж курява стоїть!

Але годі нам рахувати чужі літа та заглядати в чужі кишені, бо наш власний час не стоїть на місці. Повернімося ж краще в ту саму мить, коли під величним небом, у різних кінцях тих приречених на згубу світів, за цим хитрим і неспішним рахунком тільки-но з'явилися на світ дві майбутні долі. Один народився там, де панує вічна спека, тріскається від зною глина, а гарячий пісок обпалює п'яти з першого кроку. Інша ж побачила світло там, де лютують вічні холоди, де мороз вишиває свої візерунки, а крижані вітри заважають дихати новонародженому маляті. Звідти й почнеться наша повість, де палюче сонце зустрінеться з крижаним подихом північних земель.

Таргарон — величне місто-столиця священної країни Елвардії, що височіло посеред гігантських гранітних плато прадавнього континенту за рік чи два до його раптового затоплення. Ця земля була винахідливим серцем Атлантиди, про чию колишню велич згодом нагадуватимуть лише поодинокі міфи. Стіни столиці піднімалися в саме небо, витесані з цільних брил чорного базальту й рідкісного зеленкавого каменю, а над палацами височіли вежі-зикурати, на вершинах яких жерці ночами ловили таємні знаки незахідних зірок.

Яке ж то було місто Таргарон у квітучій країні Елвардії! Вулиці його, викладені масивними кам’яними плитами, тонули в густому, гарячому тумані, що без кінця піднімався від теплих океанських заплав материка. Навкруги панувала дивна, монолітна розкіш: будинки знаті світилися іскрами вмонтованих у стіни самоцвітів, а вздовж широких каналів стояли гігантські статуї пращурів. Жителі цього міста, дуже розумні люди, володіли дивами майстерності й таємницями, яких немає навіть у наш час, і від яких німів первісний розум. Вони вміли приборкувати сонячне тепло через гігантські кристали, розмовляли мовою птахів і звірів та підкоряли своїй волі величезних ящерів, що тихо паслися в очеретяних прибережних хащах. Тут не знали бідності й страху, і ця затята кам'яна твердиня стоятиме вічно, захищена гнівом прадавніх богів.

І ось саме в Таргароні, посеред темної й паркої ночі, коли над базальтовими вежами Елвардії закипіли громи й море уперше почало з диким ревом наступати на дальні береги материка, сталася велика подія. У глибоких підземеллях головного храму, де на золотих вівтарях курився коштовний ладан, народився хлопчик, якому судилося назавжди змінити хід світового буття — Авраам. Його появу на світ супроводжувало дивне, містичне знамення: у мить першого крику немовляти гігантський кристалічний обеліск на вершині зикурата раптом дав глибоку тріщину, а в небі спалахнула нова, сліпуча біла зоря, що затьмарила навіть світло місяця.

Жах і німе благоговіння пойняли прадавніх жерців, які приймали дитину. Вони дивилися на маленьке людське дитя, чий погляд уже дихав незламною, затятою волею пустельного вітру. З глибин підземних святилищ вийшли старі пророки й оголосили: це немовля є початком кінця великої країни Елвардії, і саме йому судилося вивести праведні душі з цього приреченого на затоплення язичницького раю, щоб закласти новий, заснований на вірі закон у далеких землях Заходу. Столиця Таргарон затихла в тривожному очікуванні, уперше відчувши на собі подих невидимого й грізного Бога, Який заклав першу іскру майбутнього людства серед приречених базальтових стін.

Минали роки, і над квітучим Таргароном усе частіше почали згущуватися зловісні чорні хмари, що приносили з праморя запах підводної гнилі та великої біди. Земля Елвардії, яка тисячоліттями стояла непорушно, тепер дедалі частіше здригалася від підземних ударів, а кристали на вершинах базальтових зикуратів тьмяніли, втрачаючи свою первісну сонячну силу. Батько Авраама, поважний і далекоглядний Терах, який мав високе становище серед майстрів-цеховиків і виготовляв для людей релігійні кам’яні статуї, першим збагнув незворотність прийдешнього лиха. Утаємничений у пророцтва старих жерців про неминуче затоплення всього материка, Терах прийняв важке, але непорушне рішення: задовго до вселенської катастрофи назавжди залишити приречений рай Елвардії та вивезти свою родину й багатства в безпечні, тверді землі материкового Месопотамського заходу.

То був великий і таємний вихід, що розпочався під покровом глибокої ночі, коли все гігантське місто спало міцним, безтурботним сном. Жителі міста не знали, що надійні кораблі Тераха, навантажені золотом, коштовними інструментами та рідкісними книгами, вже підняли вітрила в пристані Таргарона, тримаючи курс на далеку північ крізь бурхливі морські простори. Мандрівка тривала багато місяців, повна штормів та сутичок із морськими потворами, аж поки втікачі не увійшли в гирло двох великих річок — Тигру та Євфрату. Тут, на твердій гранітній платформі Азійського континенту, куди ніколи не могли дістатися руйнівні морські хвилі, родина Тераха заклала своє нове пристановище. Вони осіли у величній цегляній столиці Третьої династії — місті Ур Халдейському, яке біблійні літописи майбутнього назавжди закарбують як офіційну батьківщину Авраама.