Глава 13. Потяг та голодна жінка

- Отже, я чекаю пояснень, - повідомив Руслан, склавши руки на грудях.

І тон був майже суворий, і погляд зелених очей - навмисне привабливий. За логікою я повинна тут же покаятися, почати м'яти серветку, потупивши погляд та лепетати щось на своє виправдання.

Але як лепетати, коли на столі ось лежать роли Філадельфія, наприклад? Цілий сет? Я дівчисько з простих, до вишукувань не звикла, мені цілком до смаку лосось та сир. Тому й веду себе відповідно. А то, що чоловік, взагалі-то не збирався невідомо куди за мною їхати, приїхав, забрав, привіз додому та й ще замовив такий чудовий вечеря, не залишило шансу на каяття. В одне рило за один раз змолоти весь сет - дуже неміло, потім животом буде маятися. Тому я, як жінка жаліслива та чуйна, повинна йому неодмінно допомогти!

Все заради його здоров'я, та й годі! А то, що я дбаю про нього як про сусіда і начальнику, тільки збільшує кількість плюсів в мою карму!

Загалом, вкрай задоволена собою, я уминала вечерю й розповідала історію Сашки. Правда, не уточнювала, що Ярослав і є той чоловік в трусах, з яким Руслан зіткнувся тут у вітальні. Назвала його Славою, мовляв, такий ось Славік, нічого особистого.

Говорила в мені виключно жіноча підступність. Ну й прозорливість трохи. Ніколи не знаєш, в який момент життя тобі знадобиться чужий чоловік в трусах.

- Дуже благородно, - похмуро сказав Руслан, спостерігаючи, як я палички замінила на вилку.

Мабуть, на його естетичної шкалою це значилося дивиною, проте я не буду навіть над цим заморочуватися. Тримайте вашу паличку при собі, Руслан Віталійович. Точніше, палички.

- А що? Ви, наприклад, не допомогли б одного? - я опустила рол в соєвий соус.

Деякий час Руслан мовчав. Чи то думав, чи є такі друзі, то чи вирішував, як вчинив би.

- Допоміг би. Але можна було мене попередити?

- Я попередила! Попередила... потім.

- О, так, я дуже вдячний. Але взагалі-то мова про вихід на пенсію, - сказав Руслан з кам'яною фізіономією.

- А що з ним? - невинно поцікавилася я.

Так, якщо він і далі буде витримувати цю драматичну паузу, рол розпадеться, та доведеться витягувати його з соусниці вже ложкою. А цього видовища їх величність Скрипка, мабуть, не витримає. Я так тут сиджу і ламаю всі його уявлення про гідну поведінку за столом.

Віталік, до речі, застрибнув до мене на коліна і раз у раз намагався висунути носа, розвідати, що ми їмо. Рибу він поважав, але ось лосось швидше на предмет побалуватися, ніж пожерти. Тому особливого інтересу до ролів він не виявляв. Зате свердлив поглядом Руслана. Ось просто з якогось котячого принципу. Ймовірно, зрозумів, що вранці поводився огидно і пішов по похилій - тобто тертися об ноги квартирного сусіда, а не мої. І тепер намагається загладити провину.

- Віто, ти просто зникла, - трохи роздратовано сказав Руслан.

Я навіть забула про їжу. І про Віталіка. І про дощ за вікном, який різко вирішив піти і розполохати всіх городян.

- А повинна була сидіти? - щиро обурилася я. - Руслане, ви або вже прямо говорите, або не треба цього всього! Я через вас он скільки добра перекладаю!

Руслан закотив очі:

- Віто, ти можеш перестати блазнювати і подумати про щось крім їжі?

- Навіщо?

Так, здається, зараз мене будуть бити. Ще й ногами. І краще б від цих довгих м'язистих ніг триматися подалі. Ось, навіть Віталік щось серйозно задумався. А, ні, здалося. Це він, зараза, намагається непомітно для інших тягнути зі столу лежачу в куточку булочку.

Довелося грюкнути по дупці. Обидва мужика чомусь здригнулися. Що ж, нехай бояться. Хоча відшльопаю Руслана - теж ідея.

- Ну не мучте вже, - промуркотіла я. - Розкажіть, як я повинна поводитися, щоб потрапити в гарні дівчата?

- Віто, ну що ви відразу починаєте? - насупився він. - Я не…

Дзвінок мого мобільника не дав йому продовжити. Я б не прийняла дзвінок, бо було жахливо цікаво, що відповість далі. Але, побачивши на екрані ім'я Марії Семенівни, сусідки з Херсону, тут же взяла трубку.

- Віто! Віточко! Ой, тут таке! - заторохтіла вона. - Ти сидиш? Ти краще сядь швидко, тому що новина! Ох... Страшно, різного наробили, але ти сядь? Сидиш? Сядь, кому сказала!

Я проковтнувла. Взагалі-то Марія Семенівна - жінка добра. Тому такий натиск неслабо налякав. Руслан, здається, відчув мій стан, мовчки сів поруч. Теж намагався щось розібрати і як і раніше хмурився.

- Сиджу, - тільки й змогла видавити я.

- Ой, добре, Віточко, добре! А тут ця трандося, Свєтка з п'ятого, воду відкрила, ванну напустила. І не тільки! Двері відкрити не можемо, мене затопила, тебе теж! Приїжджай, тому що кранець буде, я що зможу витягну, але ти ж сама розумієш! Свєтка... Клава, а не Свєтка! Чекаю тебе, Віто!

Я мовчки дивилася на трубку і намагалася збагнути, що робити. Новини огидні. За ідеєю треба б скочити, мчати вирішувати питання, а я... Я сиджу тут.

- Що там? - запитав Руслан, стиснувши моє плече.