2

Сунувши гроші та схопивши пакет з шоколадом, я побігла на вулицю. Що взагалі відбувається? Бабуся дуже цікава, але... дивна. Правда, вона зауживала про солодкість. Може, теж щось смачне зібралася робити та хоче знати, який шоколад на смак? Але я ж поняття не маю, до того ж шоколад такої ціни змушує мене нервувати та робити необдумані вчинки. Тут було легше, тому що він знадобився Сашкові для роботи. А так, їсти шоколад за півтисячі гривень - зліпнеться дещо.

Дама стояла на вулиці. Така незворушна, цілком симпатична навіть в своєму вже не юному віці, одягнена в дуже добре зшитий теплий костюм пісочного кольору. Елегантно тримала сумочку та дивилася прямо на мене. Під поглядом її світлих, трохи вицвілих від віку очей мені стало трошки не по собі. Здається, що дивиться - і бачить наскрізь.

- Ви хотіли щось запитати? - уточнила я, наближаючись до неї.

- Ви не поспішаєте? - почулося запитання.

Я трохи розгубилася. В принципі, Сашкові замовлення треба робити, але півгодини, мабуть, є.

- Ну… - знайшла я більш прийнятних відповідей. - А що?

- Ох, вибачте стару жінку, домовилася з онуком, що він зустріне мене біля площі, але туди треба дійти, а голова так паморочиться, що боюся, рухну прямо біля тієї урни. А я хоч і прожила досить неоднозначне життя, картину «Ангеліна Пилипівна на землі» хотіла б відстрочити.

- Гарне ім'я, - посміхнулася я, намагаючись зрозуміти, до чого вона веде.

- О... я до нього звикла. А як звуть вас?

- Віта.

В очах Ангеліни Пилипівни майнули смішинки. Так, знущаємося. Явно ж зараз ось озвучила вигадану причину. І намагається зрозуміти, як швидко я зрозумію це я. Та я наче не остання розумом, все ж як на долоні. Однак тут же прокинулося цікавість, тому я тільки вичікувально подивилася.

- Це всього п'ятнадцять хвилин, - продовжила Ангеліна Пилипівна, на її акуратно нафарбованих бордовою помадою губах з'явилася тінь посмішки. - Чи не відмовите? До того ж я не можу забути ваш лимонний валізу.

Так. Купила. Нехай і ненадовго, але на ці п'ятнадцять хвилин - точно. Бо зазвичай починається: ой, яка кричуща несмак, не можна так.

Загалом, я провела Ангеліну Пилипівну до площі. Несподівано для себе самої розговорилася. Співрозмовниця вміла слухати. І вставляти влучні коментарі - теж. З інтересом розпитала мене про місто, звідки я приїхала. Щиро захопилася, вислухавши про справу, якою займаюся.

- Потрібна буде квартира, - сказала вона. - Є, де жити?

- Поки що ні, - знизала плечима я. - Але знайду щось, Київ величезний, кожному знайдеться місце, хто хоче жити та працювати.

Ангеліна Пилипівна подивилася на мене якимось трохи задумливим поглядом. Здавалося, що ось крокує тут, слухає уважно, а сама щось прораховує. Правда, що зі мною прорахувати? Явно ж самотня, нехай і доглянута, літня дама, якій хочеться спілкування. Онук-то, напевно, хоч і є, але поговорити нема про що.

- Ой, ну ось ми й на місці, - сказала вона, побачивши, як наближається машина.

Чорний «Мерседес» із затемненими стеклами. Під старовину. Здається, що прямо дихає повітрям минулих років. Тільки не здивуюся, якщо всередині суперсучасна начинка, та ганяє цей «мерс» дай бог.

- Спасибі, що склали компанію, мені вже набагато краще, - сказала Ангеліна Пилипівна.

Ага, якщо взагалі щось було не в порядку. Втім, ще невідомо, яка я буду в старості. Може, стану буянити прямо на Хрещатику і вимагати імбирного чаю в чоботі.

- Це добре, - посміхнулася я.

Вона раптом розстебнула сумочку, дістала візитівку і віддала мені.

- Візьміть, Віто, - сказала так серйозно і навіть по-діловому, що я вмить відчула бажання витягнутися в струнку. Здається, вона звикла командувати. - Якщо будуть проблеми з житлом, зателефонуйте мені. Подумаємо, що можна зробити. Скажете, що ви Віта Футлярова.

- Футлярчик, - автоматично поправила я, розглядаючи візитку.

- Як чарівно, - посміхнулася вона. - Тоді хорошого дня, Віто. І ще раз спасибі.

Я мовчки проводжала її поглядом, поки Ангеліна Пилипівна йшла до чорного «Мерседеса», а потім сідала в нього.

«Дивний онук, - майнула думка, - навіть не вийшов, щоб відкрити дверцята бабусі».

Машина повільно розгорнулася та зникла з моїх очей. Я знову опустила погляд на візитку. Що ж... зайві контакти в большом городе ніколи не бувають... зайвими. Можливо, й стане в нагоді.

Біла Ангеліна Пилипівна. Ну, подивимося, мадам Біла, що ви нам можете запропонувати.

Я сунула картку в кишеню та, прискоривши крок, побігла додому до Сашки. Випробовувати терпіння матері трьох дітей можна, але не потрібно. Самій ж гірше буде.

Задзвонив мобільний, який я хапала вже на ходу.

- Алло!

- Помаду купи! - приголомшила Сашка.

- Яку? - розгубилася я, пригальмовуючи біля якогось магазину косметики.

- Червону, звичайно, - фиркнула вона. - Віто, повік не повірю, що ти купиш безбарвний блиск зі твоєю сорочій любов'ю до яскравого та блискучого. Тому бери найкращу! Мені треба вразити Михайла!