2

Ні звичайно. Тут тільки я і моя манія величі. Саме так, як ти любиш постійно говорити. При цьому не забуваючи нагадати, що перш, ніж обзаводитися цієї манією, потрібно хоч чогось домогтися. «Чогось» у мене було. Мережа рекламних агентств, які працювали і приносили чималий прибуток. Але для батька це всього лише пил під ногами.

- О шостій приїжджай до мене, - сказав він не терпить заперечень тоном.

- З питання? - сухо уточнив я, вивертаючи кермо, щоб об'їхати лихача на «мерседесі», який вирішив, що вся дорога належить йому.

Але в трубці вже лунали короткі гудки. Злобно прошипів, я жбурнув трубку на сидіння. І одразу же стиснув руку в кулак. Так, дихай, дихай глибше. Не можна так біситися, це неправильно. Все самовладання ні до біса.

Тихо вилаявшись, я додав швидкість. До біса все. Потім передзвоню. Напевно, знову буде говорити, що з моїми агентствами треба щось робити, а то і зовсім продати. Ні, дзуськи! Це все моє, нікому не віддам.

...Злість випарувалася тільки після того, як я купив для племінниць іграшкових ведмедів з бантами і майже під'їхав до будинку Маріанни. При вході в неймовірно затишну квартиру на душі стало тепло. Аня та Ліна з вереском: «Дядько!» - одразу же кинулися мені на шию, потім радісно заверещали, побачивши подарунків і мало не придушили.

Маріанна обережно звільнила мене з полону дитячих ручок і потягла на кухню.

- На тобі лиця немає, - з докором сказала вона. - Знову працюєш без вихідних?

- Ні, - відповів я майже правду, спостерігаючи за дівчатами, які намагалися народити ведмедів в картаті сукні.

- Ти багатослівний, - зітхнула вона, сівши навпроти. - Знову з батьком посварилися?

Я пирхнув, Маріанна закотила очі.

- І це моя сім'я. Гаразд, ви великі хлопчики, розберетеся самі. Ти ось що ... - Вона раптом схопилася, взяла з підвіконня нетбук і сунула мені під ніс. - Дивись, кого я знайшла! Які роботи!

Я не здивувався зміні теми, в цьому вся Маріанна. Не вміє довго злитися, вичитувати і обурюватися.

Так, а роботи і правда красиві. Скатертини, рушники, серветки. Є з традиційною українською вишивкою, є стрічками, є ... Я потер куточок брови. Схоже, варто підтягнути трохи матчасть текстильних виробів, бо поняття не маю, що це таке. Красиве, повітряне, вішається на стінку. М-да, треба розбиратися.

Зліва від галереї робіт знаходився маленький прямоугольничок з портретом майстрині. Симпатична, з задерикувато кирпатим носиком, чорнява. І дивиться прямо ... прямо в душу. Всередині щось йокнуло. Ні, не може бути. Тут же в пам'яті з'явилися червоні черевики, чорні блискучі волосся, від яких невловимо пахло м'ятою, і відчуття під собою пружного тіла. По хребту прокотилася хвиля спеки.

Я шумно видихнув. Ні, однозначно марення. Здалося. Це не може бути одна і та ж дівчина. І тут же зрозумів, що відчуваю розчарування від цієї думки.

- Гарно, - промовив я, зрозумівши, що Маріанна чекає моїх слів.

Її, на відміну від батька, завжди хвилювала моя думка.

У нас різниця у віці п'ять років і різні матері, але ми завжди були не розлий вода. І навіть коли помер Тимур, вона, щоб відчути родинну підтримку, приходила до мене, а не до батька. Той, до речі, незмінно злився, не розуміючи, чому так.

- І все? - вигнула брову сестра. - Де захоплення? Схвалення? Де обіцянки розробити рекламну компанію?

- Де контракт на співпрацю? - парирував я.

- Гаразд, умив, - буркнула Маріанна, здувши з особи каштановий локон. - Вона сьогодні повинна була приїхати до Києва. І привезти найкращі роботи. Думаю, контракт не за горами. По телефону мені сподобалося з нею говорити. Віта - дуже енергійна дівчина. І явно не боїться труднощів.

- Віта? - сам не розуміючи чому, запитав я, вдивляючись у фотографію майстрині.

Диявол! Чому сайт ставить в такому форматі? Нічого ж не видно!

- Так, - раптом захихотіла Маріанна. - Віталіна Футлярчик.

Я спантеличено лупнув очима і втупився на сестру.

- Як?

- Футлярчик, - завдоволенно підтвердила вона. - Ось таке прізвище.

- Та вже, - скептично прокоментував я. - Не заздрю.

- Чи не заздрю ​​я тій дівчині, якій ти даси свою, - не знітилася сестра.

- А чим тобі не подобається моє прізвище? - обурився я, але тут же замовк, бо Аня і Ліна діловито влізли мені на коліна, порахувавши, що дядько вже занадто довго сидить один.

Племінниці взагалі вважали, що це їхнє законне місце. І нікому, окрім них, там знаходитися не можна.

- Подобається, інакше чому я, по-твоєму, її не міняла? - хмикнула Маріанна. - Але, а познущатися?

- Мама знущається дуже добре, - важливо повідомила Анька, поправляючи бант своєму ведмедю. - Якісно.

- Адже дуже важливо все робити якісно, ​​так, дядько Руслан? - невинно спитала Ліна, ляскаючи світло-карими очима. - Навіть знущатися?

- Дуже, мила, - погодився я, погладжуючи її по м'яким волоссю, і тут же підтвердив: - Навіть знущатися.