Розділ 5

Кирило

Прокидаюся з головним болем, що розтікся густою нудотою по всьому тілу. Кожен рух і звук приносять страшенний дискомфорт м’язам і мозку, організм відмовляється сприймати ранок. Але я таки заставляю себе встати з ліжка і запхнутися у ванну. Розклеївся вчора, а тепер збираюся докупи. Так завжди, коли думаю про неї надто багато. Крижаний душ дає мені добрячої прочуханки і вже за п'ятнадцять хвилин я сиджу вдягнений та посвіжілий і снідаю з Борисом. Друг почувається бадьоро і таки не передумав освідчуватися подрузі Лео. Я вирішив не відмовляти більше його, бо мій нещасливий досвід не обов'язково має повторитися з ним. Хоч з дівчиною я йому не позаздрю. Ще та командирка та провокаторка.

Поруч нашого готелю знаходиться ювелірний салон, тому нам не треба далеко ходити за каблучкою для освідчення. Якщо чесно, то я не найкращий компаньйон в таких справах, але не міг відмовити Борису, тому згодився піти з ним в якості підтримки. Пів години стоїмо біля вітрини з каблучками, а друг все ніяк не може визначитися, то надто маленький камінець, то не такий відтінок діаманта, то не така форма. Я вже добряче втомився від його обирань, бо якщо так піде, то ми зависнемо в ювелірному до вечора. 

Мені вчувається голос Лео. Не звертаю увагу, бо таке інколи трапляється. Продовжую слухати Бориса, який нарешті звузив вибір до двох каблучок, але ще вагається, котра з них краща. Я чую сміх Лео, цього разу вже чіткіше і тому не втримуюся і обертаюся в іншу сторону. Вона. Стоїть в іншому кінці салону і усміхається якомусь типу, котрий вдягає їй на шию кольє. Знайшла собі нового багатого дурника для здійснення мрії. Певне й мрії в неї зараз серйозніші. Не те, що коли була зі мною. 

— Кіре, тільки не роби дурниць, — Борис попереджувально ловить мене за рукав. А я не знаю, що йому відповісти, бо все, що накопичилось в мені за два роки хоче вийти назовні: словами, криками, претензіями, образами. Байдуже чим, це все має бути озвучене і вона має це почути. Зупиняє лише тип біля неї, який явно не в курсі з ким звʼязався. Певне взялася обкручувати якогось наївного не бідного француза і той вирішив віддячити їй, тому привів сюди. 

— Я в нормі, — відповідаю другу, — Бери краще ось цю. Тут красивіший овал камінця, — передаю йому коробочку, яку тримаю в руках, а сам продовжую дивитися на Лео. Вона помітно здивована. Крихітко, не ти одна. Я також в шоці від зустрічі з тобою. І ледве стримуюся, щоб не влаштувати прямо тут ще одну французьку революцію. 

Тип біля неї продовжує пританцьовувати і простягає їй ще одну коробочку. Звісно, одного кольє її замало. Лео знає собі ціну. Я злюся, бо попри все, що вона зі мною зробила, ревную її страшно. Навіть заперечувати цього не буду.  

— Підійдемо привітаємося, —  розраховується за обручку Борис і ховає коробочку в кишеню піджака. — Але Кириле, давай без фокусів, —  попереджає друг. 

— Розслабся, я не планую ні на кого нападати, — відповідаю другу, хоча сам не впевнений,  що зможу стриматися поруч з Лео. 

Підходимо. Борис вітається з Лео ніби лише вчора не бачились. Поводиться легко та дружелюбно. А я мовчу, бо розумію, що план тримати себе під контролем полетить до біса, коли заговорю з нею. 

Тип називає її Елеонорою і дивується, коли до неї звертаються Лео. Я ж дивуюся, що вона дозволяє себе називати Елеонорою, адже повна форма імені їй ніколи не подобалося. Він простягає мені руку для знайомства, а я довго вагаюся перш ніж відповісти потиском у відповідь. Дивлюся на Лео, хочу зрозуміти, що в цей момент вона відчуває. Дозволяю собі витріщатися на неї. Лео помітно панікує і просить свого кавалера піти з магазину. Хаотично прощається з нами і йде до виходу. І чхати їй, що зламала в мені всі функції, які відповідають за радість та кохання. Її життя повноцінно продовжується, а моє застигло в тому дні, коли вона пішла.

Аеропорт Бориспіль зустрічає нас сильною грозою. Грім розвалює небо, а грубі краплі дощу гуркотять по будівлях ніби хочуть їх продірявити. На щастя мій водій приїхав вчасно і нам не довелося ловити таксі. 

—  Погода лайно, —  відкидаю голову на спинку сидіння і злюся в голос.  

— Як і твій настрій, — так само відкинувшись на спинку сидіння коментує Борис. 

—  Не виспався, тому злий, — відповідаю другу.

—  Ти злишся, бо не поговорив з Лео. 

— Ну вибач, що не виправдав твоїх очікувань і не кинувся обіймати і цілувати її на радощах, —  дратуюся, бо Борис знову вичитує мене як малого, — Чи мені ще коханця її треба було обіймати. Я і так йому руку потиснув, вважай, що благословив їх. 

— Ти мав з нею порозумітися, хоча б для того, щоб нарешті відпустити і не мучитись. 

—  То ти сам стримуєш мене, щоб я дурниць не наробив, то кажеш, що я не правий, бо не розібрався з нею, — тобі не вгодиш Борисе.

—  Кіре, ти сам знаєш, що в минулому наламав дров, то раз випав такий момент, то хоч би спробував розібратися у всьому. 

— Ти сам бачив, що в неї все добре. І вона не потребує ніякого розбирання. 

—  Я бачив, що вона здивована і налякана, —  ділиться спостереженнями Борис. —  Але це аж ніяк не означає, що Лео була б проти поговорити з тобою. 

— Слухай, я вже задовбався з тобою сперечатися на цю тему, давай закриємо її хоч на сьогодні. Я страшно втомлений і хочу нормально виспатись, — розтираю пальцями скроні, що гудуть від напруження, ніби вулик, закриваю очі, щоб Борис нарешті відстав від мене.

— Окей, як знаєш, — друг нарешті відволікається на свій мобільний. Я впевнений, що строчить щось  Кітті. 

Мій водій висаджує мене біля будинку і я нарешті видихаю. Ця поїздка мала розслабити мене, а зробила ще гірше. Лео в Парижі і що мені тепер з цим робити?

Заходжу в квартиру і вже з передпокою розумію, що щось не так. Музика зі спальні, запах їжі з кухні. Якого біса тут робиться?

— Котику, ти нарешті повернувся? — кидається до мене з обіймами Ольга. Цілує одну щоку, потім іншу і тягнеться до губ. 

—  Що ти тут робиш? —  відклеюю її від себе і тримаю на безпечній відстані, щоб вона знову не кинулася мене обімати та цілувати.