Розділ 9. Кава з гірчинкою та місяць порожнечі

Наступного ранку кав'ярня на Добровольського зустріла дівчат запахом свіжої випічки та затишним гомоном, але для Мії цей затишок здавався штучним. Адель перемішувала цукор у своєму лате занадто довго, не піднімаючи очей. Це був поганий знак.

— Міє, я розмовляла з мамою, а вона — з тіткою... — Адель нарешті відклала ложечку, і метал дзвінко вдарився об блюдце. — Там на об'єкті справжня халепа з документами. Роман не просто затримується. Йому доведеться залишитися там ще мінімум на місяць.

Слова Адель зависли в повітрі, наче важкий смог. Мія відчула, як у кав'ярні раптом стало занадто мало кисню. Тістечко, яке вона щойно замовила, здалося паперовим.

— Місяць? — перепитала вона, і її голос здригнувся, ставши тонким і ламким. — Але він же казав... він обіцяв, що це лише два тижні. Адель, місяць — це ж ціла вічність! Це ж уже буде жовтень!

Сльози, які вона так старанно стримувала вчора після танців, тепер самі наповнили очі. Одна гаряча крапля впала прямо в чашку з еспресо. Мія відвернулася до вікна, де по проспекту летіли автівки, люди поспішали у своїх справах, і нікому не було діла до того, що її світ знову поставили на паузу.

— Я ненавиджу це очікування, — прошепотіла вона, закриваючи обличчя долонями. — Я ненавиджу ці цифрові обійми, ці «привіт-па-па» через екран. Я хочу живої людини поруч, а не пікселі! Чому будівництво завжди важливіше за життя?

Адель обережно накрила руку подруги своєю. — Він робить це для майбутнього, Міє. Ти ж знаєш Ромчика. Якщо він не доведе справу до кінця, він не зможе спокійно повернутися. Він хоче приїхати до тебе переможцем, а не втікачем з недобудованого об'єкта.

— Майбутнє... — Мія гірко посміхнулася крізь сльози. — А як щодо «зараз»? Я відчуваю, що моє «зараз» просто вислизає крізь пальці, як пісок у Лузанівці.

Вона витерла щоки серветкою і рішуче встала. — Знаєш що? Мені набридло бути Пенелопою. Якщо цей місяць неминучий, я не проведу його, вдивляючись у календар.