Кохання. Розпач. Біль

                                              Моїй коханій Олі.

               Людині що запалила в моєму серці кохання що не згасло через роки.

              Нехай я не міг з тобою жити але ніщо не завадило мені тебе любити.

            Ти все життя була в моїх думках. Все що сталося   в моєму житті

              радісного, щасливого,  пережито трагічного все  завдяки тобі.            

            Я ніколи б не пережив критичні моменти мого життя без тебе.

             Я пишу ці рядки   лише для тебе .   Ні на що не сподіваюсь

             просто хочу щоб ти знала як я жив. Ти завжди рятувала мене у  снах

             коли здавалось що вже край. Я не маю жодного сумніву що ти

            сказала би все що було сказано в снах, мареннях в реальному житті.

                            Це сповідь перед собою написана для тебе.

                    Я дуже сподіваюсь  що в тебе життя склалось   краще ніж в мене.

           Ти заслуговуєш  на найкращу долю людини яка тільки можлива.

           Я завжди в своїх думках  бажав тобі  щасливих років, кохання, спокою,   

           дітей. Дуже хотів би розповісти, все про що зібрався написати, особисто.

             Не знаю скільки часу мені буде потрібно щоб все викласти на папері.

                       Все що накопилось  на душі , в серці, в записах які я робив.

                    Буду просити Господа дати мені  можливість зробити все самому.

         Господи  я  не знаю це неземне кохання це кара чи нагорода … не знаю.

                  Дякую тобі всемогутній Боже за кожну хвилину мого життя,

             за  щасливі миті коли я міг бути поряд з коханою людиною,

                                   за те що не дав мені її забути .

              Вона завжди була присутня в моєму житті, поступках, мріях, снах

                         з тієї миті як я її зустрів і полюбив на все життя.

                                           1.Мрії і сподівання.

          Я виріс в сільській родині. Ми жили три покоління в одній хаті:  два старших брата

 і дві менших сестри, батько з мамою та бабуся . З дитинства працювали: малими  пасли корів, старшими на канікулах з будівельниками, ну і звичайно робота на землі  як без цього.

        Найбільше нами займалася бабуся.  Батьки на роботі а ми з нею по дому

 робили все що потрібно. Батько рано помер коли я тільки поступив на перший курс.

Мама як би це образливо не звучало але  як  є  й так особливо нами не переймалась.

ЇЇ філософія була народити а там виростуть якось. Бабуся розповідала своїм  «одноліткам»  про життя що прожили , велику родину яка колись була , давні страшні та голодні часи

а ми все слухали та й чомусь та вчились. Набирались так би мовити розуму від основ.

Вона прожила не просте життя, народила шестеро дітей та всіх їх пережила:

найстаршого  вбили на війні,  дочки померли в голод  33го  року зовсім малими дітьми ,

мій батько найменший прожив найдовше помер в 39 років.

        В неділю ходили до храму в район. Вона була  звідти родом то після служби до родичів

а тоді пішки додому 10 кілометрів. Розповідала по дорозі різні історії з життя людей яких знала і так нас учила . Коли її не стало я часто згадував її настанови.  Вона встигла побачити братового сина десь в півторарічному віці а померла за тиждень до мого весілля. Найбільше

 я запам’ятав її слова про сімейне життя. Як за тиждень після весілля вони йшли з своїм чоловіком (моїм дідом який помер за15 років до мого народження) і дід їй каже: «Дивись жінко добра щоб ти мене в житті ніколи не обзивала поганими словами ні п’яницею ні дурнем».  А вона йому: «А ти мене?».  Він відповідає: «Від мене ти цих слів не почуєш».

І дійсно так і було. Я чув це не від однієї людини що він за життя жодного разу не сквернословив.  А ще коли ми почали цікавитись дівчатами дуже сварила щоб не морочили дарма  їм голову задля розваги якщо не маєте серйозних планів.

         Після закінчення школи прийшов час йти в самостійне життя. Хотів поступати в військове училище але не пройшов медичний огляд. Тож батьки полегшено зітхнули  так як не дуже вони хотіли цього. Директор школи агітувала в педінститут але вирішили в політехнічний на будівельний продовжити справу батька. Здав екзамени але не пройшов за конкурсом.  Через рік поступив на енергетичний. Брат вже два курси закінчив то було кому підказати що й до чого. Жили в гуртожитку , почались заняття знайомство з одногрупниками.

           В перший же день в лекційній залі №1 я побачив її мою Олю . Дівчину надзвичайної краси.  Я закохався з першого погляду і на все життя. Все життя вона була в моїх думках.

Моя недосяжна мрія . Зірка в небі якою можна тільки милуватись але не доторкнутись.

Вона зайшла до зали та сіла через ряд нижче мене трошки збоку. Я дві години лекції не зводив з неї очей, половину лекції не встигав записати, весь час дивився її напівпрофіль.

Як вона пише, жести руками, повороти голови. Це було божество а не дівчина.

Я не знав як мені з цим бути,  що мені робити щоб вона  звернула  на мене увагу.

В голові крутилось: « як же комусь пощастило навчатись 5 років поряд з такою

дівчиною і як же комусь  пощастить  йти з нею по життю ».

Вона така надзвичайна, вродлива  і ти який вже собі нафантазував бог знає що…

Моєму щастю не було б меж. Але цього мабуть не буде ніколи. Такий смуток охопив що не можливо передати словами. Але Господь Бог почув мої переживання і на практичних заняттях виявилось що ми в одній групі. Я відчув себе найщасливішою людиною в світі.

 Я зможу бачити її щодня, чути голос , навіть спробувати поговорити не про навчання.

Наші прізвища були поруч в списку групи то будемо  разом робити лабораторні роботи.