Розділ 4

Свято тривало.
За столом лунали тости, дитячий сміх і музика. Родичі згадували кумедні історії з дитинства Богдана, а він лише сміявся, ховаючи обличчя в долонях.
— Софіє, пам'ятаєш, як він у сім років утік із дому, бо образився, що не купили велосипед? — усміхнулася мама Богдана.
— Пам'ятаю, — засміялася Софія. — Ми тоді всією вулицею його шукали. А знайшли на старому сіннику. Він спав і міцно обіймав цуценя.
Усі дружно розсміялися.
Максим теж усміхнувся. Він уперше бачив Богдана таким — не серйозним чоловіком і батьком, а хлопчиськом, про якого рідні згадували з любов'ю.
Через деякий час Софія вийшла на терасу ресторану. Хотілося трохи тиші після гомінкого застілля.
Максим саме стояв біля перил, дивлячись на озеро.
Почувши кроки, він озирнувся.
— Втекли від галасу? — усміхнувся.
— Є трохи, — відповіла Софія. — У нашій родині свята завжди дуже гучні.
— Це правда.
На кілька секунд запанувала тиша.
— Дякую вам, — несподівано сказала Софія.
Максим здивовано подивився на неї.
— За що?
— За Богдана.
— Не розумію...
— Він багато розповідав про вас. Казав, що у найважчі моменти саме ви були поруч. Не кожному в житті трапляється такий друг.
Максим опустив очі.
— Ми просто завжди підтримували один одного.
— Ні, — тихо заперечила Софія. — Це більше, ніж просто дружба.
Максим нічого не відповів.
Йому було незвично чути такі слова від людини, яку він знав лише кілька годин.
— Знаєте, — усміхнулася Софія, — Богдан ще змалку мав дивовижну рису. Якщо він когось називав своїм другом, то це було назавжди.
— І я цим дуже дорожу.
Саме в цю мить на терасу вибігла маленька племінниця Богдана.
— Тітко Софіє! Ходімо фотографуватися! Усі вже чекають!
— Уже йду.
Вона зробила кілька кроків, але раптом обернулася.
— Було приємно познайомитися, Максиме.
— Мені також.
Вона пішла до гостей.
А Максим ще кілька хвилин стояв на терасі, дивлячись їй услід.
Він сам не розумів, чому не може відвести погляд.
Можливо, тому, що вперше за довгий час його серце відгукнулося на чиюсь усмішку.