Жовтень під Києвом швидко згорав, залишаючи по собі прозоре, вихолоджене повітря та пронизливо-сині ранки. Тумани, що висіли над Дніпром та прибережними ярами замістя, тепер спадали пізно, розчиняючись лише під полудень під спалахами скупого осіннього сонця.
Для Єви Вершинської ці два тижні перетворилися на суцільний, шалений і водночас неймовірно впорядкований потік роботи.
Щоранку о восьмій п’ятнадцять біля під’їзду її будинку чекав чорний позашляховик Артура. Вона виходила на ґанок із термокружкою гарячої кави та важким планшетом, на якому за ніч з’являлися десятки нових шарів геодезичних позначок. Дорога до маєтку тривала трохи більше пів години, і цей час був єдиною паузою, коли Єва дозволяла собі просто дивитися на золотаво-мідні посадки вздовж траси, збираючи думки докупи.
А на ділянці її чекав інший світ.
Світ, де панував гуркіт малогабаритних екскаваторів, сухий тріск гілок, що проходили крізь подрібнювач, і чіткі, уривчасті команди виконробів.
— Єво Михайлівно, на третьому рівні террасування гранітна жила йде глибше, ніж ми розраховували по знімках! — гукав через гуркіт двигуна Василь, кремезний виконроб із розплідника, витираючи чоло рукавицею. — Якщо дамо важкий бурильний молот, можемо пошкодити кореневу систему тієї старої сосни. Що робимо?
Єва перестрибнула через вириту траншею під кабель освіщення, поправила будівельну каску й нахилилася над краєм розкопу. Її високі шкіряні чоботи були злегка прибризкані мокрою глиною, а на щоці залишився крихітний слід від вугільного олівця, яким вона робила позначки на роздрукованих схемах.
— Нічого не буримо, Василю, — відповіла вона, вдивляючись у сірий край давнього каменю, що виходив із-під шару ґрунту. — Ми не будемо ламати цю жилу. Вона прекрасна. Ми інтегруємо її в композицію. Зробимо тут природний опорний уступ для альпійської гірки, а праворуч пустимо струмок із закритим циклом. Подай мені рівень і рулетку.
Вона опустилася на коліна прямо на дерев'яний настил, розгортаючи креслення.
У цей момент тінь закрила від неї осіннє сонце.
Єва піднімала голову. Поруч стояв Артур. На ньому була темно-синя куртка із піднятим коміром, важкі черевики та цупкі джинси. У руках він тримав два паперові стаканчики з гарячим чаєм із чебрецем, від якого йшла густа пара.
— Ти знову повзаєш по глині в десятиградусний мороз, Вершинська, — промовив він із легким, оксамитовим докором у голосі, простягаючи їй стаканчик. — Мій виконроб отримує достатньо, щоб самостійно вимірювати каміння.
— Це не просто каміння, Валевський, це композиційний центр нижньої тераси, — Єва взяла чай, відчуваючи, як приємне тепло розливається по змерзлих пальцях через тонку шкіру рукавичок. Вона посміхнулася, дивившись на нього знизу вгору. — І взагалі, за правилами техніки безпеки замовник без каски не має права перебувати в зоні земляних робіт.
Артур підняв одну брову, трохи нахилився й легко, не звертаючи уваги на робітників, які тактовно відвернулися в бік техніки, торкнувся губами її лоба — прямо під пластиковим козиром каски.
— Я в своєму будинку, Вершинська. І правила тут встановлюю я. За винятком тих десяти гектарів, де ти розставила свої кілочки.
— Два гектари, Артуре. Не перебільшуй масштаб.
— По відчуттях — усі п'ятдесят, — він посміхнувся кутиками вуст і оглянув ділянку.
За останні десять днів територія довкола маєтку змінилася до непізнаваності. Хаотичні зарослі дикого чагарнику зникли, поступившись місцем чітким, витонченим лініям майбутніх доріжок, вимощених колотим коломийським пісковиком. Хворі дерева були акуратно кроновані, а навколо вікових сосен робітники вже закладали дренажні подушки з річкової гальки та поживного суглинку. Сад перетворювався з занедбаного лісу на живий, дихаючий архітектурний витвір.
— Ходімо, — Артур простягнув їй руку, допомагаючи підвестися із землі. — Тобі треба зігрітися. Та й геодезисти з другої бригади вже закінчили розмітку під фундамент оранжереї. Треба подивитися висотні позначки.
Вони повільно покрокували вгору по терасах.
Це був їхній новий ритм. Без істерик, без розпитувань про минуле, без нагадувань про ті сім років порожнечі. Вони вчилися заново бути поруч, але тепер — не як пристрасні, гарячі підлітки, які згорають від найменшого подиху вітру, а як дорослі люди, що пізнали ціну втрат і навчилися поважати чужу силу.
Кожен день відкривав їм нові грані одне одного.
Єва з подивом виявляла, що той Артур, якого вона пам'ятала — палкий, трохи безрозсудний юнак, готовий кидатися на амбразуру ради своїх ідей, — не зник. Він просто вдяг захисний костюм із холодного прагматизму, навчився прораховувати людино-години, ризики й мільйонні бюджети. Але коли він дивився на її креслення, у його очах спалахував той самий нестримний, творчий вогонь. Він розумів її думки з пів слова. Йому не потрібно було пояснювати, чому тут має стояти саме японський мапл з криваво-червоним листям, а не звичайна туя. Він бачив простір так само об'ємно, як і вона.
А Артур відкривав для себе нову Єву.
Він більше не бачив перед собою крихкої, беззахисної дівчини, яку треба було ховати від усього світу. Перед ним була висококласна фахівчиня з залізною волею. Вона могла годинами сперечатися з постачальниками за якість кореневої системи саджавців, жорстко контролювати дотримання технології укладання геотекстилю й за п'ять хвилин перекомплектувати весь кошторис, якщо бачила можливість зробити проєкт кращим без додаткових витрат для замовника.
О другій годині дня вони зазвичай робили перерву.
Замість того щоб їхати до ресторану чи замовляти доставку, Артур наполіг на тому, щоб обідати в малій їдальні маєтку — світлій кімнаті з високими вікнами, що виходили прямо на річку.
Єва зняла каску й робочу куртку, вимила руки гарячою водою й сіла за дубовий стіл. Домогосподарка Артура, літня жінка пані Марія, вже розставила на столі тарілки з гарячим гарбузовим крем-супом, запеченою рибою та свіжим хлібом із кмином.