- Глава 10 -

Наступного ранку знову працюю в кав’ярні. Думати про Яна собі не дозволяю. Як тільки його ім’я спливає в голові, починаю дратуватися. 

Він не має права вказувати мені, що робити. Так, я взяла у нього гроші, і що з того? Тепер до кінця життя танцювати під його дудку? Не буде цього! Я вже й не знаю, чи рада, що врятувала кав’ярню. Ні, не так! Звісно, я рада, але, мабуть, варто було шукати інший спосіб порятунку. 

Сьогодні Ян не з’являється. Не пише і не телефонує. Це тішить. Думаю, він і сам намагається відійти від нашої вчорашньої розмови. 

– Люба, з тобою все добре? – питаю бабуся, коли з’являюся на кухні, щоб забрати накладні.

– Звісно, – кажу.

– Мені здається, що з тобою щось не так. Це через Яна? – бабуся погляду з мене не зводить. Вона занадто добре мене знає. І що я маю їй сказати? 

– Ні, не через нього, – кажу. – Між мною та Яном давно нічого немає. Не переймайся. Правда. 

Забираю накладні та збираюсь піти до себе, щоб усе підбити та скласти в теку з документами. Люблю, коли у всьому порядок. Не варто цим нехтувати. 

Але коли знову з'явилася в залі, помічаю кур’єра з букетом рожевих троянд. Квіти неймовірні, і я не розумію, для кого вони. 

Кур’єр питає щось у баристи Інни, а вона вказує на мене та усміхається. Не розумію, що відбувається, і збентежено дивлюсь на квіти, коли кур’єр до мене наближається. 

– Началова Устина? – звіряється з планшетом.

– Так, це я, – кажу. 

– Для вас доставка, – він дає мені букет, а тоді ще планшет підсуває, щоб я залишила підпис. 

– А від кого квіти? – питаю розгублено. 

– Там є записка, – відповідає і йде, а я взагалі нічого не розумію. Букет неймовірний. Мені давно такої краси не дарували. 

Дістаю записку з-поміж бутонів і відкриваю її. Серце починає битися частіше, коли читаю послання від… Марата. 

“Заберу тебе сьогодні о сьомій. Відмови не приймаються. Марат.”

Просто чудово! І як мені тепер йому відмовити? Якщо піду, Ян сказиться, але… я не зобов’язана його слухати. Цього не було в нашому контракті. Я вільна людина і маю право робити те, що хочу.

– Яка краса! – вигукує бабуся, коли зустрічає мене з букетом в коридорі. – Це від Яна?

– Звісно ні, – фиркаю. – Це від друга.

Так, знаю. Марат мені зовсім не друг, але він не поганий. Якоюсь мірою можливо навіть кращий за Яна. Не можу це стверджувати, але все складається саме так. 

Квіти ставлю у вазу, а сама берусь за накладні. В якийсь момент ловлю себе на думці, що разів десять за останню хвилину глянула на квіти. Маю зізнатися собі, що це було приємно. 

Я не хочу думати про те, яким було моє знайомство з Маратом. Я розумію, чому він так вчинив. Все було чесно. Назар заборгував йому, і той хотів повернути свої гроші. Я не можу звинувачувати Марата. Але від того мені не краще. 

Ян продовжує мовчати, я радію, що так. Бачити його немає жодного бажання. 

Перед зустріччю з Маратом одягаю легку білу сукню, коричневий пояс і такого ж кольору босоніжки. Волосся вкладаю і роблю макіяж. Коли дивлюсь на себе в дзеркало, розумію, що це, мабуть, занадто. У нас не побачення. Просто зустріч. 

Переодягатися чи змивати макіяж немає часу, тому залишаю все як є. Спускаюсь сходами вниз і знову зустрічаю бабусю. Вона розглядає мене зацікавлено та усміхається.

– У тебе побачення? – цікавиться.

– Що? Ні! – випалюю. – Просто зустріч.

– З тим чоловіком, що квіти подарував? – бабуся все хоче знати, а я ніяковію. 

– З ним, – киваю. – Ми просто поговоримо. Не придумуй собі нічого.

– Люба, я просто хочу, щоб ти була щасливою, – бабуся торкається моєї щоки долонею. – Ти на це заслуговуєш. 

– Дякую, ба, – обіймаю її й дуже стараюся, щоб не розплакатися зараз. 

Коли залишаю кав’ярню, автомобіль Марата вже стоїть на узбіччі. Я хочу сама сісти в салон, але несподівано він виходить до мене та усміхається. 

Сьогодні Марат дещо інший. Він змінив костюм на світлу футболку і блакитні джинси. На обличчі темні окуляри, а на зап’ясті виблискує годинник. 

– Ти дуже гарна, Устино! – говорить і подає мені свою руку. – Готова їхати?

– Готова, – киваю і вкладаю свою кінцівку в його. 

Марат веде мене до автомобіля і відкриває двері. Сідаю в салон, і вже за хвилину ми їдемо в невідомому мені напрямку. 

– Тобі сподобалися квіти? – питає, на секунду повернувши голову в мій бік. 

– Вони дуже гарні. Тільки не треба було, – одразу додаю. 

– Чому ж? Мені здалося, що квіти піднімуть тобі настрій. Я не вгадав? – цікавиться.

– Вгадав, але… 

– Устино, я розумію, що ти мені довіряєш. Так, наше знайомство розпочалося з моїх вимагань, але я хочу все виправити та зробити правильно.