- Глава 9.2 -

На Яна навіть не дивлюсь. Розумію: він не очікував, що я погоджусь. Та я і сама не очікувала! Тепер треба якось дотерпіти до міста. Сподіваюсь, Марат не маніяк. Бо якщо так, до міста мені не дістатись. 

– Тобі не варто мене боятися, – говорить, коли відкриває для мене двері і я збираюсь сісти в салон. 

– Я не боюсь, – випалюю і червонію. Брехати я зовсім не вмію, але радію, що на вулиці достатньо темно. 

– Це добре, – відповідає. 

Сідаю в салон, двері закриваються, і поки Марат йде до свого місця, я дивлюсь через вікно на Яна. Він не зводить з мене погляду. І хоча вікна наглухо затемнені, я відчуваю цей злий погляд кожною клітинкою тіла.

– Отже, ти працюєш на Шарова, – говорить Марат, як тільки залишаємо парковку. – Каву йому вариш?

– Саме так, – відповідаю. – Знаю, що це звучить дивно, але так і є. 

– Це твоя справа, Устино, – спокійно відповідає. – До речі, зараз він їде за нами. 

– Що? – оглядаюсь назад і бачу світло фар іншої автівки, що їде зовсім близько.

Марат наче навмисне не збільшує швидкість, а Ян не обганяє. Це схоже на якусь дитячу гру. Не розумію тільки, чому в неї грають дорослі чоловіки. 

– Чому мені здається, що між вами щось є? – Марат продовжує допитуватися.

– Тобі здається, – відповідаю схвильовано. – Між нами нічого немає. В Яна є наречена. А те, що він робить я не знаю, як це пояснити. 

– Я зрозумів, – Марат додає швидкості, і моя спина прилипає до сидіння. Я сподіваюсь, що ми або відірвемось від Яна, або він все-таки нас обжене. 

Ця дивна гра починає мені набридати. 

– Я також хочу дещо запитати, – кажу, повернувши голову до Марата.

– Питай. 

– Чому ти вирішив відвезти мене додому? Ми ж практично не знайомі. 

– Тому що ти мені сподобалася, – відповідає так, наче в цьому немає нічого дивного. – А ще ти готуєш неймовірно смачну каву. 

Просто чудово! Я знову розчервонілась як помідор! І навіщо запитувала? 

– Звичайна кава, – шепочу собі під ніс. 

Не знаю, чи чує мене Марат, але ніяк мої останні слова не коментує. Здається, він готовий залишитися при своїй думці, а я при своїй. 

Спокійніше стає, коли ми перетинаємо межі міста. Дико хочеться спати, і я позіхаю п’ять разів за останню хвилину. 

– Ти втомилася, – говорить Марат. – Обов’язково відпочинь. 

– Як скажеш, – хмикаю. 

– Що за тон? – усміхається.

– Просто ти поводиш себе так, наче ми вже зустрічаємось. Накази свої віддаєш, – пояснюю. – Зі мною це не пройде. Я ніколи не забуду, з чого розпочалося наше знайомство і що ти міг би у мене забрати. 

– Мені шкода, Устино, – Марат зітхає. – Я теж не хотів би, щоб наше знайомство розпочалося з моїх погроз. Та ти маєш мене зрозуміти. Твій брат завинив мені велику суму. Що я мав робити? Пробачити йому?

Звісно ні. Я ж розумію, що Марат зробив те, що мав зробити. Тільки його відношення до мене трохи дивує. Я не розумію, чому враз така увага з його боку. 

В місті Ян зникає з виду, і я видихаю. Єдине, чого хочу зараз – це дістатися свого ліжка і лягти спати. Цей день був дуже довгий, але я рада, що він підходить до кінця. 

– Дякую тобі, – кажу, коли Марат зупиняє автомобіль біля моєї кав’ярні. 

– Без проблем. На добраніч, Устю, – усміхається. 

– На добраніч, – відповідаю. 

Залишаю салон і йду до кав’ярні. Хочу зайти всередину, але несподівано бачу, як у двір з іншого боку виїжджає автомобіль Яна. Кілька разів кліпаю очима, роздивляючись її, аж поки сам власник автівки не виходить на вулицю. 

– Ти знущаєшся? – сердито на нього дивлюсь. 

– Ні, це ти знущаєшся! – випалює і стає навпроти мене. Я розумію, що Ілони в машині немає. Ну не буде ж вона сидіти та дивитися, як ми сваримось! – Якого біса ти поїхала з ним? 

– Тобі яке діло?! – кричу. – Вали до своєї нареченої! Не забувай, що цього шлюбу чекають усі! Не розчаровуй татка!

– Звідки ти знаєш Батуєва? – Ян ігнорує мої останні слова. 

– Так я тобі й сказала, – складаю руки на грудях. – Моє життя не має тебе обходити!

– Але воно обходить! – цідить. – Тримайся від нього подалі!

– А то що? 

– А то я попрошу тебе негайно повернути всю суму боргу! – Ян кричить ці слова, а я від шоку навіть не знаю, що сказати. Стою як дурепа, на нього дивлюсь і очима кліпаю. 

Невже він дійсно це зробить?

– Ти реально думаєш, що маєш право керувати моїм життям? – питаю тихо, але впевнено. – Це занадто, Яне. 

– А чого ти хотіла? Що я буду хорошим? Після того, що ти зробила з нами, це неможливо, – практично випльовує мені в обличчя. – Обирай, Устино. Або ти спілкуєшся з Батуєвим, але повертаєш мені борг. Або не спілкуєшся і ми працюємо далі.