- Глава 9 -

Минає практично година, і до мене нарешті доходить, чому Ян покликав мене сюди. Він просто вирішив нагадати, що я ніхто. Саме так. Ніхто. 

Я дивлюсь, як він танцює зі своєю нареченою, як всі їм усміхаються, і розумію, що про таку невістку мріє батько Яна. Все тут настільки ідеально, що нудота накриває. І серед усієї цієї ідеальності я… як чорна пляма на білосніжній скатертині. 

– Кави мені приготуй! – випалює мама Яна, і я відриваю погляд від танцюючої плями. 

– Яку саме? – питаю стримано. 

– Американо з молоком, – відповідає. 

Поки готую, відчуваю на собі її погляд. Розумію, що їй також цікаво, навіщо син притягнув мене сюди. Було б добре, якби вона у сина запитала, а не в мене, бо я, якщо чесно, і сама не розумію. 

– Ваша кава, – ставлю перед нею чашку. 

Ірина повільно робить ковток і розмірковує про щось. Думаю, зараз вона скаже, що моя кава нікудишня і влаштує цілу постанову для гостей, але ні. Жінка робить зовсім не це. 

– На диво, смачно, – протягує. – Де ти так навчилася каву готувати? 

– У мене є кав’ярня. Вона дісталась мені від дідуся, – пояснюю. 

– Як цікаво, – Ірина робить ще ковток, а тоді до неї наближається чоловік. Від його погляду у мене неприємні мурахи.

– Люба, що ти тут робиш? – він обіймає її за талію. 

– Кавою насолоджуюсь, – відповідає. – Хочеш спробувати?

– Обійдусь, – фиркає. – Ти хіба забула, хто ця дівчина? Тобі не варто з нею спілкуватися.

– Любий, я просто п’ю каву, – запевняє його Ірина. – Не переймайся. 

Саме в цей час я переводжу погляд на Яна і розумію, що він слідкує за нами. Просто чудово! Сам говорив, що його батьки не будуть мене чіпати, а тут обоє прийшли. 

Олексій Павлович забирає свою дружину, а Ян нарешті закінчує танець з нареченою. Він говорить їй на вухо щось, а тоді залишає посеред зали та прямує просто до мене.

– Чого хотіли мої батьки? – питає, спершись на стійку. 

– Вони дуже скучили за мною, – кажу сердито. 

– Я серйозно, – злиться.

– Я теж, – кажу. – Коли ти кликав мене сюди, то мав розуміти, що твої батьки мене згадають. Чого тоді бігаєш тепер із запитаннями? 

Мені здається, Ян не знає, що відповісти.  Він дивиться на мене, а тоді на його плече опускається рука Ілони. 

– А я тебе знаю, – говорить Ілона. – Ми бачилися в офісі. А чому ти тут? 

– Працюю, – сухо відповідаю. – Всі питання до Яна… Олексійовича. 

– Любий, давай після свята поїдемо до тебе. Я скучила, – схоже, Ілоні начхати на те, що я тут стою. Вона проводить пальцями по шиї Яна, а його погляд миттєво темніє. Цікаво тільки від чого – бажання чи злості? 

– Поїдемо, – відповідає їй, і дівчина мало не пищить від щастя. 

Якщо врахувати, що Ян приділяє їй мало уваги, то радість Ілони зрозуміла. Тільки от мені здається, що погодився Ян не тому, що хоче провести час з нареченою. Він вирішив мене розізлити, і у нього це чудово вийшло. 

– Сьогодні ти добре попрацювала, – говорить Ян, коли гості починають розходитися. – Ось твоя оплата. 

Коли він кладе на стійку конверт, я нічого не можу зрозуміти. Я ж працюю безплатно. Яка оплата?

– Ти забув, чому я тут? – питаю. Конверт брати не поспішаю. 

– Не забув. Тут лише частина тих коштів, які ти сьогодні заробила. Іншу я забрав у рахунок боргу, – пояснює. 

Ну якщо так… Все ж таки мені ще треба назад на таксі дістатися. А до міста доволі далеко.

Забираю конверт і ховаю в сумку. Знімаю фартух і залишаю барну стійку. 

– Ти викликала таксі? – питає Ян, коли збираюся піти.

– Зараз це зроблю, – кажу і прямую на вулицю. 

До півночі не так багато часу залишилося, і я боюсь, що таксі відмовиться їхати так далеко. Гості вже давно роз’їхалися і залишився тільки персонал. А ще Ян з Ілоною. 

– Викликала таксі? – питає у мене за спиною. Розвертаюсь і бачу його за ручку з Ілоною. – Ми тебе відвеземо. 

– В цьому немає потреби, – чую голос Марата, а тоді бачу його самого… з букетом квітів у руках. Нічого собі! – Я сам відвезу Устину. 

– Ви настільки близько знайомі, що ти готова сісти до нього в машину? – Ян не приховує свою злість, і зі сторони це більше нагадує ревність.

– Котику, ти чого? – втручається Ілона. – Дівчина має право їхати з ким захоче. 

– Правильно, – усміхається Марат. – Ходімо, Устино? 

Ой-йо-йой… І що мені робити? Чесно кажучи, Марата трохи побоююсь. До міста трохи далеко, а ми практично незнайомці. Але як же мені кортить насолити Яну за цей вечір, саме тому роблю крок до Марата та усміхаюсь йому. 

– Поїхали.